…Усі батьки катали весняними алеями парку яскраві колясочки з маленькими дітьми, і тільки цей чоловік возив дівчинку значно старшу, років 7–8, у великому візочку, схожому на інвалідний. На таких перехожі дивляться з болем і жалем. Проте ця дитина була усміхнена, з червоненькими щічками, вона з цікавістю дивилася на першу травичку, квіти, реагувала на все навколо.
Бачила я цього татуся у парку не раз. Навіть стали з ним вітатися, перемовлятися про погоду. І ось одного разу, коли дитина заснула, він підсів до мене на лавочку, закурив. Ми познайомились. Не чекаючи моїх запитань, заговорив сам. Спочатку розповідав скупо, а потім більше й більше. Чоловік потребував того, щоб його вислухали…
– Моїй доньці вже 9 років, – почав сповідь батько. – У нас з дружиною це друга дитина. Старший хлопчик – восьмикласник, спортсмен. Дуже хотіли, чекали дівчинку. Спочатку все складалося добре. А коли їй було близько року, лікарі поставили страшний діагноз: ДЦП – дитячий церебральний параліч. Це звучало наче вирок. На батьків таких дітей лягає уся відповідальність за те, щоб довести суспільству потрібність своєї дитини і її право на повноцінне життя. Ми з дружиною маємо економічну освіту, розпочали власний невеликий бізнес. Догляд за дитиною вимагав чимало часу, сил, нервів. У дружини почалися проблеми, згорів її кіоск. Так вона стала безробітною. Матеріальні й моральні проблеми зростали. У мене погіршилися ділові стосунки з партнерами. Не бачив виходу й почав віддалятися від дружини і дітей. Замість партнерів по бізнесу з’явилися “друзі” по чарці. Не приховую, що запив, причому часто не пам’ятав, із ким випивав, скільки і де. Жінка намагалася мене “витягнути”, та марно – я хотів сховатися від реальності, забутися. Перестало цікавити все – робота, діти, дім, весь світ, до всього став байдужим, нічого не хотілося.
Одного разу в “генделик”, де я сидів з друзями, прийшов син і сказав:
– Пішли, тату, додому. Допоможеш мені задачу з алгебри розв’язати.
Мені стало соромно, що я в такому вигляді, а школяр – у такому місці. Та за хвилину вже “море було по коліна”.
– Ходімо-ходімо, зараз усе вирішимо! Це мій синок! – похвалився друзякам.
А вдома не зміг впоратися з простою задачкою. Колись же мене вважали непоганим математиком й економістом.
“Мізки вже пропив!” – блискавкою промайнула думка.
Швидко тверезіючи, почув плач хворої дочки. Що ж я роблю? Тоді я дуже злякався. І цей переляк зупинив мене. Говорили з дружиною весь вечір і ніч. Розмова – це місток, що веде від непорозуміння до контакту.
Почалася боротьба, щоденна і складна, за повернення в бізнес і за здоров’я доньки. В Америці люди з ДЦП живуть довго, до старості, можуть самі себе обслуговувати і приносити користь. А у нас такими дітьми практично ніхто не займається – пропонують час від часу курс лікування, який нічого не дає. Дружина ходила в церкву, я засів за книжки. Ніколи в житті не читав стільки, як того року, і все – з медицини, реабілітації, зміцнення імунітету. Справи йшли “зі скрипом” – у чотири роки наша дівчинка не могла сама тримати голівку.
– А ви спробуйте скупатися на Водохреща, раптом допоможе, – порадив якось колега.
І я подумав, що освячена вода може зцілити мою доню або хоча б поліпшити її здоров’я. Почали влітку їздити на річку, загартовуватись. Старший хлопчик добре плавав, раділа воді і маленька. На Водохреща пішли в церкву, а потім я з дитиною на руках занурився в ополонку. Наступного року – знову. Саме та вода допомогла дитині відновити чутливість кінцівок, зміцнити м’язи. Вона змогла сама сидіти. Відтоді ми купаємось в ополонці кожний рік, старшого сина також привчили. Три роки хлопець жодного разу не хворів, а дівчинка лише раз за рік застудилася.
Ми робимо спеціальні вправи, займаємося з нею, лікуємось. І маємо результати! Любимо гуляти в парках і радіємо, коли нам посміхаються, а не жаліють нас. Життя насправді прекрасне, дарує багато хороших моментів, які допомагають долати проблеми, печаль і біль. Тому не забуваємо про це, не замикаємо себе в чотирьох стінах.
Записала Олена ВИГОВСЬКА.
[1]