Віктор Гюго – один з найвідоміших представників французького романтизму, письменник, поет, драматург, політичний діяч, член Французької академії і Національних зборів. Творчість його різноманітна: романи, поезії, драми у віршах і прозі, політичні промови в Палаті перів.
Класик світової літератури Гюго зробив значний внесок в оновлення поезії і театру як лідер течії романтизму у французькій літературі. Він також дав змогу багатьом поколінням зрозуміти, що ідеологічна позиція письменника в політичному житті прирікає його на вигнання. У період, що передував Французькій революції 1848 року, Гюго майже припинив літературну роботу і переключився на політику, ставши переконаним республіканцем, брав активну участь у боротьбі за збереження і зміцнення республіканського ладу.
Віктор Гюго народився 215 років тому, 26 лютого 1802-го, у містечку Безансон. Дитинство минуло в Парижі. Родина часто переїздила через призначення батька-військового, Жозефа Леопольда Гюго, генерала наполеонівської армії, якому був наданий титул графа. Мати, Софі Требюше, дочка судновласника, була прихильницею роялістських, монархічних поглядів. Перебування в Марселі, на Корсиці, у Неаполі, Мадриді вплинуло на світогляд хлопчика, його романтичне бачення світу. Сам Гюго говорив пізніше, що Іспанія була “чарівним джерелом, води якого оп’янили його назавжди”. Віктор був молодшим у родині, мав старших братів Абеля та Ежена.
Після розлучення батьків він оселився з мамою в Парижі, закінчив ліцей Людовіка Великого, почав писати невеликі п’єси, трагедії, оди, перекладав Вергілія. В юності Віктор отримував премії на літературних конкурсах, кілька творів присвятив матері. В зрілому віці відновив стосунки з батьком і склав для нього “Оду моєму батькові”. Віктор Гюго дружив з багатьма відомими літераторами, критиками, митцями того часу, які мали вплив на його творчість, – Шарлем Нодьє, Еженом Делакруа, Проспером Меріме, Франсуа Шатобріаном, Ференцем Листом.
У 1822 році Гюго одружився з Адель Фуше, у шлюбі народилося п’ятеро дітей: Леопольд, Леопольдіна, Шарль, Франсуа-Віктор і Адель. Одна з перших зрілих робіт Віктора Гюго в жанрі художньої літератури (повість “Останній день засудженого” – документальна історія про злочинця, страченого у Франції) була розцінена автором як провісник великої роботи про соціальну несправедливість “Знедолені”. Його твори значно вплинули на світових класиків Чарльза Діккенса, Федора Достоєвського, Альбера Камю. Перу Віктора Гюго належать перлини світового письменства – романи “Собор Паризької Богоматері”, який був опублікований в 1831 році й швидко перекладений багатьма мовами по всій Європі, “Ган Ісландець”, “Людина, яка сміється”, “Трудівники моря”, “Дев’яносто третій рік”, драматичні твори переважно історичної тематики “Кромвель”, “Ернані”, “Король бавиться”, “Лукреція Борджіа”, численні збірки поезій, публіцистики. Захоплювався він і живописом.
Працюючи над постановкою “Лукреції…”, Гюго познайомився з актрисою Жюльєттою Друе, яка заради нього відмовилась від кар’єри в театрі, поїхала за ним у заслання і була поруч майже півстоліття.
Відомий випадок звернення до бельгійського короля від імені Гюго з проханням помилувати 9 злочинців, засуджених до смерті. “Коли йдеться про порятунок людських життів, хай використовують моє ім’я”, – сказав він. Справу переглянули, і сімом засудженим пом’якшили вирок, відправивши на каторгу.
Письменник був обраний у Французьку академію, Національні збори, отримав звання пера. Віктор Гюго був противником державного перевороту 1851 року та після проголошення Наполеона III імператором перебував у вигнанні. У 1870 році повернувся у Францію, невдовзі став сенатором. Опалу пережив на островах Джерсі та Гернс. Ці періоди були плідними для літератора в творчому плані. Опублікував публіцистичну книгу “Наполеон Малий”, “Відплати”– віршовану сатиру з критикою Наполеона III. Після краху імператорського режиму, на початку франко-прусської війни, Віктор Гюго знову прибув до Парижа. Протягом багатьох років він був символом республіки. Нагородою стала урочиста зустріч у французькій столиці. Маючи можливість залишити Париж перед наступом ворожих військ, вирішив залишитися в обложеному німцями місті. Невдовзі Гюго склав депутатські повноваження в Національних зборах, видав збірку “Грізний рік”, що свідчило про втрату ілюзій щодо Німеччини, до союзу з якою закликав Францію.
Значними ударами долі стали для Віктора Гюго трагічна загибель доньки Леопольдіни, котра затонула в Сені разом з чоловіком під час медового місяця, психічні хвороби молодшої дочки Аделі й брата Ежена.
На схилі літ Гюго багато часу віддає поезії. Найбільший свій епос – “Легенда століть” – автор завершив, а роботу над великою збіркою “Всі струни ліри”, де, за задумом, хотів представити всю свою поезію, перервала смерть унаслідок хвороби. Помер Віктор Гюго 22 травня 1885 року, проживши 83 роки. Церемонія поховання стала заходом державного рівня, що тривав десять днів за участю мільйона людей. Похований Гюго у Пантеоні поруч із найвідомішими діячами своєї батьківщини Вольтером і Руссо. Пам’ятники Гюго височать у кількох країнах, в Парижі й Люксембурзі діють музеї, його іменем названі кратер на Меркурії та станція метро у столиці Франції.
“Майбутнє належить двом типам людей – людині думки і людині праці, – говорив Гюго. – По суті обидва вони становлять одне ціле, бо мислити – це значить працювати”.
[1]