Традиція святкування Дня рідної мови почалася із трагічної події: 21 лютого 1952 року поліція Пакистану розстріляла студентів, які вийшли з мирною акцією протесту проти заборони використання бенгальської і визнання єдиною державною мови урду. Після проголошення Бангладеш (Східний Пакистан) незалежною державою цей день в країні відзначають як день пам’яті загиблих за рідну мову. В ЮНЕСКО підтримали ідею вшанування рідної мови, проголосивши 21 лютого Міжнародним днем рідної мови. Перше свято на міжнародному рівні відзначалося в 2000 році. Своїм це свято нині називають носії 6000 мов, які звучать у різних куточках світу.
Мова – це великий дар природи, це “найбільше й найдорожче добро кожного народу, ота жива схованка людського духу, його багата скарбниця, в яку народ складає і своє давнє життя, і свої сподіванки, розум, досвід, почування”, – наголошував наш земляк, письменник Панас Мирний.
Актуально й сьогодні звучать для нас мовні заповіді церковного і громадського діяча, мовознавця, історика церкви, славного сина українського народу Івана Огієнка. У своїй книзі “Наука про рідномовні обов’язки” вчений наголошує на мовних цінностях народу: “Мова – це наша національна ознака, в мові наша культура, ступінь нашої свідомості. Мова – це форма нашого життя, життя культурного і національного, це форма національного організування. Мова – душа і цінність кожної національності, її святощі і найміцніший скарб… і доки живе мова – житиме й народ, як національність… Не стане мови, не стане національності”.
Десять найголовніших мовних заповідей свідомого українця, громадянина свого народу, своєї держави за Іваном Огієнком звучать так:
Мова – то серце народу: гине мова – гине народ.
Хто цурається рідної мови, той у саме серце ранить свій народ.
Літературна мова – то головний двигун розвитку духовної культури народу, то найміцніша основа її.
Уживання в літературі тільки говіркових мов сильно шкодить культурному об’єднанню нації.
Народ, що не створив собі соборної літературної мови, не може зватися свідомою нацією.
Для одного народу мусить бути тільки одна літературна мова й вимова, тільки один правопис.
Головний рідномовний обов’язок кожного свідомого громадянина – працювати для збільшення культури своєї літературної мови.
Стан літературної мови – то ступінь культурного розвою народу.
Як про духовну зрілість окремої особи, так і про зрілість цілого народу судять найперше з культури його літературної мови.
Кожний свідомий громадянин мусить практично знати свою соборну літературну мову й вимову та свій соборний правопис, а також знати й виконувати рідномовні обов’язки свого народу.
Ліна Костенко уже сьогодні застерігає кожного з нас: “Нації вмирають не від інфаркту – спочатку їм відбирає мову”.
Немає мови кращої чи гіршої, бо кожен народ має свою рідну, даровану Богом мову і має берегти її як скарб найцінніший.
Підготувала Марія ВІТРИЧ.
[1]