Виповнилося 75 років з часу трагічних подій – розстрілу більше сотні мирних жителів села Великі Сорочинці Миргородського району біля Спасо-Преображенської церкви на крутому березі Псла. Відомий український письменник, колишній працівник «Зорі Полтавщини», багаторічний декан факультету журналістики Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка Дмитро Прилюк у книзі «Сорочинські ранки» (Київ, видавництво «Дніпро», 1987) написав так: «День 11 листопада 1941 року для Сорочинців залишається ще кривавішим, ніж грудневий день 1905 року»…
…Пам’ятаю, як самому в страшному 1941-му довелося відкласти геть підручники і замість очікуваного навчання у п’ятому класі з батогом іти в рільничу бригаду названого громадським двором колгоспу. В’їзд на бригадне подвір’я був саме там, де нині стоїть пам’ятник славній колгоспній ланковій і партизанці Ользі Бондаренко. Це поруч із магістральною, на той час ґрунтовою, дорогою з Миргорода через Великі Сорочинці і далі в напрямку Зінькова. Багато біженців із західних областей цією дорогою переважно гужовим транспортом рухалися на схід. Часу на випасання та напування коней у них було обмаль. Не всі коні витримували навантаження. Біженці хапали у бригаді першу-ліпшу коняку, яка здатна була везти їхню хуру далі, а залишені напризволяще коні блукали по довколишніх полях у пошуку їжі та води. Ми з хлопцями таких коней відловлювали, шукали для них оберемок сіна-соломи, напували і ставили у спорожнілу конюшню. Ветерани бригади Федот Поколота, Михайло Омельченко, Антін Варченко, Федот Добряк та інші не мобілізовані за віком до війська дядьки говорили: ніхто інший, крім нас самих, орати чи сіяти, обробляти присадибні ділянки не буде.
Від конюшні до дороги з боку Миргорода, як говорять, рукою подати. Хто і куди їде, видно, як на долоні. Того по-осінньому погожого дня близько обідньої пори у село проїхав автомобіль із чужинськими солдатами в касках і при зброї, два мотоцикли, в яких на колясках були прилаштовані кулемети. А через якийсь час до нас з боку села долинули звуки кулеметних черг, поодиноких пострілів.
І понині пам’ятаю, що тим, хто був у бригаді, підсвідомо не хотілося вірити, що стрілянину затіяли ті німці, які недавно проїхали мимо нас. На жаль, то було сумною правдою. Наступного ранку у бригаді зібралося багато схвильованих жінок. Декотрі з них самі бачили, хто з поліцаїв і кого з жителів села конвоював до церкви, називали імена розстріляних.
А було так. З повеління німців поліцаї склали список комуністів, активістів, «партизанів», колишніх командирів Червоної Армії, євреїв… Навіть діти потрапили у їхні списки. В обумовлений день більше півсотні «неблагонадійних» арештували і закрили у Спасо-Преображенській церкві. З Миргорода прибув каральний загін (ото карателі і їхали мимо нашої бригади). Поліцаї оточили місце страти. Приречених вишикували на крутому березі Псла. Підрулили спеціально обладнані для масових розстрілів людей мотоцикли. Скошені кулеметними чергами жертви падали з кручі у річку або на вузьку прибережну смужку глини. Сільський активіст Іван Лісовий сам кинувся з високого берега у холодну воду Псла.
Хто подавав ознаки життя – дострілювали окремо. Трагічна доля тоді пораненої колгоспної ланкової Ольги Бондаренко, яку фашистські упирі розстрілювали три рази, відома. Менше знаємо про підсобного робітника споживчої кооперації Михайла Зінченка. Коли настала рання осіння ніч, він затиснув рукою рану, виповз з-під залитих кров’ю тіл тих, хто при розстрілі стояв поруч. Крадькома пробрався до хати родичів. Але й це не врятувало неборака. Поліцаї кілька діб не дозволяли родичам розстріляних забирати їхні тіла для поховання. Лакузи фашистів продовжували розстрілювати та вішати тих односельців, які їм не подобалися.
Біля церкви розстріляли вчителів Сергія Чугуя, Івана Сідельника, лікаря Любов Лангман із неповнолітньою донькою, заступника директора Великосорочинської МТС Каністрата Величка, голову колгоспу імені Шевченка Максима Тенянка, завідуючого пекарнею споживчого товариства Якова Отрішка, комірника Архипа Теряника, названих партизанами конюха сільської ради Петра Мишаченка, колгоспників Олександра Дашка, Михайла Дмитренка, усю сім’ю Абрама Гіхта, навіть немовляти не пожаліли. Всього в складених невдовзі після війни списках страчених біля церкви 85 прізвищ.
Тепер уже не варто шукати крайніх, з чиєї байдужості у реформаторсько-адміністративній метушні почала забуватися трагічна сторінка історії села. А то ж неповага не тільки до розстріляних односельців, а й до всіх жертв тієї страшної війни. Так вирішив поважний пенсіонер В’ячеслав Підошва. Він розшукав у архівах оригінали списків жертв в окупованому фашистами селі. За погодженням із сільською радою створив громадський комітет із вшанування пам’яті односельців. Благородну справу підтримали на той час депутати Полтавської обласної ради: директор АОПП «Великосорочинське» Михайло Харченко та начальник обласного управління лісового і мисливського господарства Юрій Тараненко, керівник проекту «Сорочинський ярмарок» Світлана Свищева, ветеран ракетно-космічної галузі України Володимир Жук. Жодний з уродженців чи жителів Великих Сорочинців не відмовив у допомозі встановити на місці розстрілу мирних жителів у листопаді 1941 року пам’ятний знак з іменами жертв. Допомагали й будівельники під керівництвом Андрія Жеребківського.
На відкриття пам’ятного знака з квітами і своїми спогадами прийшли односельці, в їх числі і родичі розстріляних, ветерани і школярі, громадські активісти. Мітинг пам’яті відкрив Великосорочинський сільський голова Павло Полєков. Пам’ятний знак освятив священик Іван Сидор. Краєзнавець Юрій Гмиря нагадав людям про події того трагічного дня. Спогадами про власну долю поділився ініціатор події В’ячеслав Підошва. Про обов’язок ветеранів берегти і передати правдиву історію села нащадкам говорив голова Миргородської єврейської громади Михайло Рутгайзер. Віднині хвилююча сторінка про історію Великосорочинського Бабиного Яру відкрита для односельців та численних екскурсантів популярного туристичного маршруту «По гоголівських місцях», гостям Сорочинського ярмарку і всім, кому дорога правда про героїчну і трагічну історію України.
Леонард НІКОЛАЄНКО
“Зоря Полтавщини”
[1]