Так називається один із матеріалів у книзі Олексія ВОСКОБІЙНИКА “Повість моїх літ”. Третє видання публіцистичних спогадів (літературний запис зробив Олег Чорногуз) побачило світ у Києві в 2010 році. У цій книзі – історія людини, яка пройшла крізь пекло Голодомору 1932 – 1933 років, розстрільний 1937 рік, випробування Другої світової війни. Автор – український емігрант, наш земляк родом із Миргорода Олексій Воскобійник. Народився він 13 березня 1922-го.
У США Алекс Воскоб зробив приголомшливу кар’єру – він відомий бізнесмен-будівничий, якому присвоєне почесне звання “Будівничий США”. У 1998 році за версією журналу “Волл-стріт” був визнаний “Найкращим бізнесменом року в США”. При цьому успішний емігрант ніколи не забував про своє українське коріння. Упродовж багатьох років він особисто та його родина є щедрими благодійниками українських проектів у США. Олексій Воскобійник надав фінансову підтримку розвитку україністики в Гарвардському університеті, спонсорує Пенсільванський університет, в якому в 1988 році засновано Український студійний центр. Родина бізнесмена опікується навчанням українських студентів у США.
В матеріалі “В епіцентрі тридцять третього…” Олексій Воскобійник згадує про жахи Голодомору в рідному йому Миргороді.
МІЛЬЙОНИ жертв тридцять третього стукають мені в серце.
У той страшний тридцять третій рік наша родина, якщо сказати коротко, вижила тільки завдяки батькові. Не помилюсь, коли додам: як і родина моєї дружини – Оксани та Івана Дроботів. Дії їхньої сім’ї в ті роки дуже подібні до дій моїх батька і мами. Їхній ризик заради виживання сім’ї у тих жахливих умовах надзвичайно схожий між собою.
Наш батько після повернення з Калач-Слободи (населений пункт у Воронезькій області, де переховувався батько автора книги від висилки в Караганду, оскільки не міг сплатити непосильний продподаток. – Ред.) працював у Якова Даля – нашого квартиранта і директора шовкорадгоспу. Даль тепер був совєтським повновласником нашої хати. Жив, як мати казала, на повну губу удвох з дружиною Наташею. В хаті на дві половини.
Я вже, здається, писав, що Даль на вигляд був надзвичайно строгий чоловік. Мабуть, того вимагав совєтський етикет. Але під своїм партійним квитком носив добре серце, ховаючи це від стороннього ока. Але ми відчували ту доброту. Він, я певний, розумів більше, ніж хтось інший, що сама Москва витворяє з Україною. Бачив, що віжки попустили трохи тільки тому, що усвідомили: за такого голоду люди вимруть геть усі. Навіть такі терпеливі й витривалі, як українці. Зима тридцять третього була така ж люта, як і більшовики. Мама останні свої прикраси, що дістались їй від дідуся, бабусі і тата, – обручки, сережки, хрестики – все, що для більшовиків мало цінність, віднесла в “Торгсин”. За продукти. Совєтський молох усе те впихав у своє черево, сіючи навколо смерть.
Комісари і гепеушники, комсомольці і активісти (особливо останні – очманілі від більшовицьких обіцянок) з шомполами і списками ще нишпорили по городах, горищах і погребах і забирали геть усе – від недопеченого хліба в печі до горщика вареної картоплі або пшоняної каші, не розуміючи, що й самі вони також доживають останні дні. Завтра, після такої сумлінної роботи для дорогої їхньому ідеологічному серцю Москви, вони стануть звичайнісіньким непотребом. І так само побредуть невідомо куди, і так само падатимуть під райкомівськими, пофарбованими до свят парканами і мовчки, уже без сталінських гасел і транспарантів, помиратимуть від голоду.
Люди чорними, опухлими привидами бродили по сірому місту. Сідали проти вікон совєтських установ, сподіваючись, що влада над ними зглянеться. Чекали на милостиню, хоч на якусь допомогу. Та дарма. І бідолахи тихо вмирали. Часто під бадьорі совєтські марші Дунаєвського, Лебедєва-Кумача та інших совєтських трубадурів-оптимістів.
Не можу забути своїх дитячих миргородських вражень від того, що ми бачили з вікон найманої нами хати. Я і мій молодший брат Іван годинами просиджували біля тих вікон (старший брат Михайло, наш “далекий” родич, залишився у технікумі в Калач-Слободі) і дивилися, як смертні тіні приречено бредуть і бредуть невідомо куди і на твоїх очах падають і більше не піднімаються. На базарній площі Миргорода щоденно підбирали по двадцять-тридцять трупів, по п’ять-шість на вулицях. Деякі села – знаю з розповідей батьків, – де мешкало по тисячі або по дві тисячі людей, вимерли повністю.
Повністю вимирали колгоспники. Вони були найменш активні і найбільш “віруючі”. Вони свято вірили, до останнього свого подиху: це “витравлюють” тільки заможників-непманів, а їх совєтська влада ось-ось порятує. Ніхто тоді не міг і подумати, що червона Москва спустила план їхнього вимирання. Тепер ми зрозуміли, чому в Україну з Калач-Слободи відправили трупи кубанців – далеких нащадків гордого і незалежного українського народу. Викинули як непотріб. Мертвими. На них, кубанців, як і на нас, українців, не діяла ніяка пропаганда і агітація, ніякі заклики й гасла. Вони і ми якими були індивідуалістами й консерваторами, такими і залишилися. Не сприйняли ленінсько-сталінського новаторства.
Пригадується мені ще один епізод тридцять третього року. Пізня весна. Голодували ми страшно. Але вже можна було, як тоді казали, “стати на підножний корм” – їсти зелень. Недалеко від нашої хати, яку ми знову наймали, розкинувся сад шовковиць. За садом я побачив кущі ранніх зелених помідорів.
Я зірвав кілька, ховаючись, щоб ніхто не бачив, і з’їв. У животі майже відразу почалися неймовірні різі. Так ті болі називала мама. Мені всередині хтось неначе гострим ножем різав шлунок. Було дуже боляче і страшно. Я подумав, що помираю. Добіг до стодоли, обіперся на паркан, заплющив очі, зціпив зуби і стояв так якийсь час. Раптом біль минув. Я відчув, що мені кращає, що я чомусь оживаю. Підставив сонячному промінню обличчя і засміявся. Моє тіло і душу огорнуло нечуване досі блаженство.
І раптом ззаду я почув голос тітки Катерини – сестри моєї мами. Вона щось кричала, але до мене не доходив зміст її слів, я був неначе в якомусь сні. А нехай покричить, якщо хоче, майнула в мене думка. Та зненацька тітка так зацідила мені в обличчя, що я ледве не впав на землю.
– Ти що, здурів! – вона замахнулась ударити мене ще раз, але я напружився з останніх сил і дав ногам волю, поки вона не застосувала руки.
Я подумав, що мене покарано за з’їдені помідори.
Я довго сердився на тітку Катерину. І тільки згодом – ми жили тоді в Канаді, – коли мама розповідала про голод на Україні двадцать першого і тридцять третього років, я дізнався, що перед самою смертю людина неначе заспокоюється, заплющує очі і тихо прощається з цим світом, йдучи у вічність.
“Так от чому мене тоді ударила тітка Катерина”, – подумки мовив я. І все їй простив. Покійній. Вона рятувала мене від передсмертного сну.
Запам’яталася й така картина. Це вже літо тридцять третього. Миргородський курорт. Тепле, лагідне надвечір’я. “Совєтськіє руководітєлі” усі в білому: кашкет, сталінський кітель, штани. Деякі в білих сорочках замість кітеля, в парусинових туфлях, наквацяних зубним порошком. У білому й начальницькі жінки, діти. Одяг білого кольору мав, очевидно, свідчити про віру в “світле майбутнє”. “Світле майбутнє” на тлі чорних смертей тридцять третього року.
Свіжопофарбована курортна брама. У неї в’їжджає кілька легкових авто. Мабуть, з Полтави. Духовий оркестр – також у білому – на пагорбі грає вальс “На сопках Маньчжурії”. Усі сміються, танцюють. Дітям приїжджого начальства роздають цукерки.
По цей бік брами діти трудового народу, опухлі, худющі, з роздутими животами, блискучими від голоду очима, дивляться на все те дійство. Меншенькі простягують рученята. Надіються. Вірять. Їх ніхто не помічає. Для більшовиків це буденна, звична картина. У вихорі вальсу кружляє, здається, їхня радість, втіха і черствість.
“Совєтськіє руководітєлі” будують під оптимістичні марші і вальси “світле майбутнє”, а під звуки чорно-зеленого рою мух тихо і мовчки помирають перші “будівники соціалізму”. Завтра зранку по бруківках Миргорода прогуркотять вози і підводи. Сп’янілі від смертей і сивухи дядьки братимуть за руки і мертвих, і ще напівживих, обліплених роєм зелених мух дітей, жінок, дідів, дядьків і вантажитимуть на вози. Кластимуть трупи вздовж і впоперек. Щоб більше за один раз влізло. А підвечір знову повертатимуться в місто. За “свіжими”. І так триватиме аж до самісінької зими. А взимку мертвих не турбуватимуть. Всеукраїнський морг тоді працював на “свіжому повітрі”, під мудрим керівництвом “вождя народів” кривавого батька Сталіна.
Смерть, як привид комунізму, семимильною ходою йшла поневоленою Україною до своєї переможної, так здавалось червоній Москві, весни. Весни ще страшніших смертей і безнадій.
Павло Тичина написав свій вірш “Партія веде”. Збірку його поезій під такою ж назвою носили на великі совєтські свята по Красній площі в Москві разом з портретом Сталіна – в оригіналі. Максим Горький друкував свої публіцистичні статті на “вєліком русском язикє”, переконуючи своїх французьких колег – роменів ролланів та барбюсів, – що ніякого голоду в Україні нема. То все вигадки недобитої московськими більшовиками української еміграції та їхніх прислужників.
Над планетою висіла тиша. А над Совєтським Союзом – веселі марші “Вєсьолих рєбят”.
[1]