Наказний гетьман Павло Полуботок перебував при владі недовго: в 1723–1724 роках. Він намагався відстоювати права українського козацтва, за що й загинув у катівнях царя Петра І. Ще він відомий історією зі своїм золотом. Був вельми багатим. І начебто, передчуваючи смертельну загрозу, склав 200 тисяч золотих монет у дві бочки і відправив їх до Англії в банк. Звісно, скористатися вкладом потім не зміг. Збереглися відомості, що декотрі з нащадків гетьмана, російські та радянські органи влади намагалися відшукати в англійському банку ті гроші, однак марно.
У 1990-х історія з “полуботківським золотом” набула поширення і в незалежній Україні. Фігурували підрахунки, що за минулі роки як відсотки за користування вкладом британський банк мусив би виплатити величезні кошти. Йшлося і про 16 мільярдів фунтів стерлінгів, і про 1 трильйон 48 мільярдів 578 мільйонів, і навіть про 16,5 трильйона фунтів стерлінгів. Та “сенсаційними” повідомленнями в ЗМІ про ті астрономічні суми все й закінчилося.
На думку автора цих рядків, та історія – просто вигадка або, якщо сказати коректніше, типова легенда. Павло Полуботок краще від нащадків свого роду і тих, хто підраховував, скільки фунтів стерлінгів “наросло” на його золото, знав, що в ті часи довезти ті бочки до Лондона було неможливо. Невдовзі віз із ними десь в Росії або за її межами перехопили б тамтешні правителі, висипали б монети, перерахували і засипали б їх у свої скрині. Тому нікуди він своє золото не відправляв би, а, оскільки у нас було заведено ще зі скіфських часів, закопав би його поглибше десь у надійному місці. Але цю легенду довелося згадати тому, що вона надає формальні підстави вважати, що саме Павло Полуботок започаткував дуже “модний” нині процес перераховувати здобуті в нас гроші в закордонні банки.
Щоправда, слід підкреслити, що мода ця поширилася зовсім недавно, аж починаючи з 1990-х. Хоча й раніше в Росії було багато охочих приховати в надійному місці своє золотце, але ж не було такого місця. Європа вирувала то війнами, то державними переворотами, то революціями. В Азії було ще гірше, а до Америки дуже далеко. Отож ті, хто нажився на визискуванні своїх селян чи на казнокрадстві, вкладали здобуті гроші у будівництво палаців чи в придбання коштовностей. Два століття це вважалося оптимальним варіантом. Але з 1917 року все пішло шкереберть: палаци були зруйновані, коштовності пограбовані, а чимало їхніх власників пішли в небуття.
Комуністичні вожді націлювали підданих завзято працювати, наполегливо долати труднощі і злигодні заради світлого майбутнього, щоб Союз Радянських Соціалістичних Республік охопив усю планету. І хоча вони всіляко картали “жовтого диявола” і прагнення до нагромадження грошей, однак на всяк випадок кругленькі “заначки” в швейцарські банки Ленін, Дзержинський, Риков та деякі інші їхні соратники таки поклали. Ну а вже Сталін, утвердившись при владі, почав вважати, що то – надмірна самостійність для його підлеглих. Тому коли дізнавався, що хтось із них заготовляв за кордоном собі валютні блага на всяк випадок, то арештовував усю родину такого винуватця. І обіцяв або випустити її, коли будуть повернені вивезені кошти, або всі будуть визнані особливо небезпечними ворогами народу з відповідними рішеннями судів чи “особливих нарад”. І цей метод ефективно діяв. Та все одно в СРСР колосальні кошти, добуті нещадною експлуатацією населення, вивозилися за кордон. Вивозилися у вигляді величезних позик усім тим країнам, правителі яких заявляли про намір будувати соціалізм, безплатного постачання зброї, як валютна допомога комуністичним партіям та різним політичним авантюристам.
Але минали десятиліття і трудящі маси втомилися чекати, коли ж таки настане омріяне світле майбуття, щоб працювати скільки заманеться, а їсти скільки захочеться. Ну а правлячим комуністичним бонзам закортіло не тільки клястися в рівності з народом та у високій моральності, а й жити в таких же палацах, їздити в розкішних авто, плавати на сяючих золотом яхтах, як і закордонні мільярдери. От і виникла типова ситуація, яку раніше описував “великий і безсмертний Ілліч”, коли і низи, і верхи не бажали жити по-старому. І СРСР, де, як запевнялося, остаточно і безповоротно переміг соціалізм, сконав. На щастя, в недовгих і в не дуже трагічних конвульсіях.
А на його руїнах з неабиякою силою спалахнула незнана раніше любов до закордонних банків. Одним із яскравих проявів цієї любові стало так зване “золото КПРС”. Начебто перед крахом Радянського Союзу в 1985 році в державній скарбниці налічувалося 2400 тонн золота, а в сейфах КПРС – 11 мільярдів доларів. Коли ж Союз розпався, то ні золота, ні “зелених” в жодних сховищах не виявилося. Де вони поділися? Існує хтозна-скільки гіпотез. Одні з них стверджують, що ті цінності були витрачені владою для різних нагальних закупівель за кордоном, інакше СРСР зник би з історії раніше. Але більшість версій сходиться на думці, що переважна частина тих коштовних загальних надбань була вивезена партійними можновладцями і захована в різних закордонних банках. І в сучасних умовах з використанням розвинених видів транспорту, електронних засобів зв’язку зробити це було дуже просто і легко. До того ж і не так ризиковано, як Павлу Полуботку торохтіти бочками із золотом на возах. Були й серйозні та енергійні спроби відшукати пропажу, їх супроводжувало кілька загадкових “самогубств” високих функціонерів КПРС, котрі мали безпосередній стосунок до партійних і державних фінансів. Та все закінчилося нічим: жодного грама золота чи долара не було знайдено.
А любов до закордонних банків міцніла й міцніла на теренах усіх колишніх радянських республік, а нині незалежних держав. З них було вивезено близько 1 трильйона доларів. Стільки нарахували в Центрі з розслідувань корупції і організованої злочинності (це саме він висвітлив махінації в Панамському офшорі). Зокрема зазначається, що український внесок у цю вкрадену суму сягає понад 160 мільярдів доларів. Хоча насправді, мабуть, ці суми значно більші. В англійській газеті “Гардіан” публікувалося, що начебто з Росії вивезено 1,3 трильйона доларів, а з Китаю – 1,2 трильйона, хоча його економіка у 8 разів більша російської. Щоправда, китайці й тут намагаються стати попереду планети всієї. За 9 місяців нинішнього року звідти вивезено за кордон близько 500 мільярдів доларів, а державний борг сягнув 237 відсотків ВВП. Схоже, що й тамтешня комуністична споруда вже дає глибокі тріщини. Ще в Інтернеті зазначається, що тільки Путін поцупив і приховав у різних зарубіжних фінансових структурах близько 200 мільярдів “зелених”. Хоча фігурує і дещо менша сума – 40 мільярдів доларів. Однак і то дуже солідна “заначка”. В Обами такі особисті гроші не крутяться.
Відомо, що приблизно 200 мільярдів “баксів” “наскладав” для себе лівійський диктатор, “король королів Африки” Муамар Каддафі. Чимало валюти водилося і в іракського правителя Саддама Хусейна. Однак такі багатющі “загашники” не допомогли тиранам уникнути жахливого кінця. А що ж сталося з мільярдами, які вони награбували? Деякі незначні за розміром кошти знаходили то тут, то там, а про основну частину нічого невідомо. Стало це таємницею нашого ХХІ століття.
Хоча не потрібно бути видатним детективом, щоб зробити висновок: більшість вкрадених диктаторами у їхніх народів багатств дісталася західним банкам. Там же, врешті-решт, опинилися й левові частки із дуже таємничих “золота німецьких нацистів” і “золота КПРС”, і 12 трильйонів доларів, вивезених із так званих країн, що розвиваються. Можна спрогнозувати, що така ж доля чекає й мільярди, вкрадені Путіним і його близькими прибічниками, Януковичем та іншими нашими корупціонерами і олігархами, можновладцями з інших держав тоталітарного управління, приміром, таких, як Китай, Куба.
Причому, зверніть увагу, ніхто ні диктаторів, ні олігархів, ні корупціонерів не примушував перераховувати награбовані ними гроші в західноєвропейські та північноамериканські банки. Вони самі добровільно їх туди пересилали, керуючись лише одним почуттям: вважали, що то найнадійніше місце для збереження вкрадених ними багатств, щоб їх не відібрали у своїх країнах та щоб вони там не знецінилися. До речі, більшість російських правителів-казнокрадів чи олігархів нині щосили лають “прогнилий Захід”, але саме там прагнуть приховати солідну частку своїх багатств, знаючи, що в рідній країні вони враз все можуть втратити. Так, тільки за минулі століття – з 1915 по 2015 роки – там населення 5 разів втрачало майже всі свої кошти внаслідок шалених злетів інфляції, грошових реформ, конфіскації чи націоналізації. Підраховано, що за цей період рубль знецінився начебто в … 50 квадрильйонів разів.
Описана нами “мода” на вивезення грошей нагадує знайому з біологічних описів картину: величезний удав з широко роззявленою пащею якимось гіпнотичним поглядом дивиться на кроликів. А ті, заворожені, підстрибуючи, самі пруться в його пащеку. Тільки замість лагідних кроликів варто підставити різноманітних лютих отруйних гадів, які несуть шматки золота в ротах і самі заповзають в хижу пащу. Удав той, на наш погляд, – то нова сучасна форма колоніалізму – банківська. Не потрібно, як колись, завойовувати країни, племена, народи, посилати війська, щоб збирати з них данину. Тамтешні жадібні та злодійкуваті правителі самі добровільно принесуть награбовані багатства, сподіваючись зберегти їх для себе та своїх нащадків. А фактично обдурюють та обкрадають не тільки свої народи, а й самих себе.
Валентин ПОСУХОВ
Журналіст
[1]