На строкову його проводжали два десятиліття тому. Випало служити в Єнакієвому на Донеччині, у внутрішніх військах. Хто б міг подумати, що знову доведеться побувати в шахтарському краї не в екскурсійній мандрівці, а зі зброєю в руках, захищаючи рідну землю від сепаратистів і агресорів?..
Торік у лютому 39-річного жителя Супротивної Балки Новосанжарського району Богдана Варича викликали до військкомату. Спочатку – медична комісія, а незабаром і повістку вручили. “Брата Андрія теж мобілізували. Дуже хотілося разом служити. Та у військкоматі розпорядилися по-своєму”, – починає розповідь небалакучий Богдан.
Пригадує, як привезли їх у Черкаське Дніпропетровської області, в 93-тю бригаду, для проходження навчальної підготовки. На полігоні в Черкаському Богдан вивчився на навідника БТР, після чого його направили в 27-му бригаду, в Суми. Кілька днів побув там – і в зону АТО. Спочатку – Зелене Поле, далі – Краматорськ, де Богдан став оператором реактивної установки.
“Поселили нас спочатку в покинутому свинарнику. На зиму отримали інші “апартаменти” – спорожніле приміщення, що колись колгоспною конторою було. Наклопоталися, доки підремонтували, – зимувати ж там довелось”, – каже Богдан. Згадує, як гуртом утеплювали, дбали про опалення, заготовляли дрова. Кочегарили по черзі. А от куховарити випало тим, хто хоч трохи вміє біля плити поратись.
Місцеве населення, як і повсюди в тих краях, по-різному ставилось до українських бійців. Багато було невдоволених, мовляв, “хто вас сюди просив, нам і під російським крилом непогано”. На щастя, не у всіх подібні настрої. Чимало й таких людей, які бачать у наших військовиках визволителів. “Село, де ми отаборилися, на суцільну руїну, як Піски чи Опитне, не схоже. І не обезлюдніло. Проте запустіння – на кожному кроці. Люди безрадісні”, – веде далі Богдан.
Про участь у бойових діях йому не хочеться згадувати. Досить того, що сняться ті БТРи і нічні тривоги. Телевізійні новини старається не дивитись, бо переконаний, що там правди мало. Вона, правда, там – на передньому краї.
Посвідчення учасника бойових дій отримали і він, і брат. Обидва подали документи на одержання земельних ділянок. Залишається чекати й сподіватись…
“До Андрія часто телефоную. Хто-хто, а я добре знаю, як несолодко йому там. Забирали на рік, а він уже чотирнадцять місяців на службі. Мені так здається, що миру на Донбасі ще довго будемо чекати, – говорить Богдан. Помовчавши додає: – А може, я помиляюсь…”
Петро ЖАБОТИНСЬКИЙ
Журналіст
[1]