Відомо, що музеї, як осередки збереження історичних, природничих та мистецьких цінностей, завжди виконували надзвичайно важливу роль у самоідентифікації націй. Таку важливу функцію виконує Полтавський краєзнавчий музей імені Василя Кричевського, літопис діяльності якого починається від 1891 року. Слід зазначити, що у ті далекі часи фахівців з музейництва на наших теренах просто не було. З огляду на це творчі біографії перших завідувачів тодішнього, ще не краєзнавчого, а природничо-історичного, музею – Михайла Олександровича Олеховського, Миколи Федоровича Ніколаєва, Валентина Федоровича Ніколаєва – гідних продовжувачів ідей засновника музею В.В. Докучаєва – потребують всебічного вивчення. Зважаючи на таку вікопомну подію, як 125-річчя Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського, слід донести сучасникам найбільш повну інформацію про перших завідувачів цієї знакової для України культурно-освітньої установи та належно оцінити їхній внесок у її становлення та розвиток закладу.
Усіма помислами відданий музею
Михайло Олександрович Олеховський (16.04.1854 – 11.12.1909), природознавець, краєзнавець, музеєзнавець. Народився у Кременчуці в сім’ї статського радника О.М. Олеховського. У Полтаві родина Олеховських мешкала у будинку по вул. Кузнецькій (куток Нова будова), пізніше – Пушкінська (нині – Пушкіна). Одноповерховий будинок за № 109, після численних перебудов, зберігся до нашого часу.
Навчання М.О. Олеховський розпочав у гімназії, у 1879 р., закінчив природниче відділення фізико-математичного факультету Імператорського Новоросійського університету в Одесі (нині – Одеський національний університет імені І.І. Мечникова), здобувши звання кандидата природничих наук. Був учнем видатного вченого-біолога, лауреата Нобелівської премії І.І. Мечникова. Трудову діяльність у Полтаві М.О. Олеховський почав земським статистом у статистичному бюро губернського земства, але своє справжнє покликання він знайшов у музейній роботі. Саме тоді (1888–1894) на Полтавщині працювала експедиція з наукового комплексного природничо-історичного дослідження території губернії під керівництвом Докучаєва. Після закінчення досліджень В.В. Докучаєв звернувся до Полтавського губернського земства з пропозицією створення земського музею. З листопада 1890 р. М.О. Олеховському було доручено земством зберігання і впорядкування експедиційних колекцій, а в 1891 р. він був обраний за конкурсом завідувачем природничо-історичного музею Полтавського губернського земства. Музейній справі М.О. Олеховський віддав 19 років. Він розробив план влаштування музею: два відділи – науковий та практичний. В основу музею лягли природничі колекції, зібрані експедицією В.В. Докучаєва: 4 тис. зразків грунтів, 500 зразків гірських порід та залишків викопної фауни, гербарій рослин з 862 аркушів.
Неодноразово М.О. Олеховський здійснював виїзди разом з В.І. Вернадським: у 1897 р. – до Кременчука, де у земській каменоломні було знайдено шматки червоного залізняка, а також до села Гавронці Полтавського повіту, де було виявлено бобову руду; у 1901 р. – на знамениту археологічну пам’ятку – Гінцівську пізньопалеолітичну стоянку на Лубенщині; у тому ж році за завданням Полтавського губернського земства – на Висачківський пагорб неподалік села Висачки Лубенського повіту. Влітку 1902 р. М.О. Олеховський знову разом з В.І. Вернадським обстежив місцевість у Хорольському повіті, де поблизу села Мелюшки була виявлена кварцова руда з часточками золота. Висновки обстеження були повідомлені Полтавській земській управі. Пізніше, у 1906 р., В.І. Вернадський поштовою листівкою звернувся до М.О. Олеховського з проханням повідомити йому про публікації з цього питання полтавського історика, краєзнавця Л.В. Падалки у часописах “Рідний край” чи “Громадська думка”. До цього часу лист-відповідь завідувача музею не знайдено. Діяльність М.О.Олеховського сприяла тому, що багато аматорів, державних установ передавали свої колекції в дар музею. У музей надходили не тільки місцеві збірки, а й експонати з різних куточків світу. Значні зібрання надійшли від полковника П.П. Бобровського, з яким М.О. Олеховський познайомився у 1894 р. Колекція П.П. Бобровського (на жаль, значною частиною втрачена в часи воєнних лихоліть), яка поклала початок музейному відділу народознавства, і по сьогодні прикрашає своїми раритетами експозицію музею. Найважливішим надбанням музею стало пожертвування у 1906 р. лубенською поміщицею, меценатом, видавцем, громадською діячкою К.М. Скаржинською свого музею у Круглику. Це 20 тис. експонатів, з них 3836 – із природознавства (мінералогії, геології, біології), і 4 тис. томів наукової бібліотеки.
У 1902 р. музей був “переселений” в інше приміщення – верхній поверх новозбудованого просвітницького будинку імені М.В. Гоголя (нині – приміщення Державного архіву Полтавської області), де на початку 1909 р. було закінчено влаштування історичного, церковного та етнографічного відділів. У той же час природничий, археологічний та історико-етнографічний “немісцевого характеру” (колекції П.П. Бобровського і К.М. Скаржинської) відділи музею були відкриті на третьому (мансардному) поверсі нового будинку Полтавського губернського земства.
Завідувач музею брав участь у багатьох заходах, які проводило земство, зокрема у розробці практичних питань розвитку сільського господарства: складав проекти і плани участі земства у справі закріплення летючих (дюнних) пісків. Паралельно з цим була розроблена й система заходів боротьби з процесами утворення ярів. М.О. Олеховський сприяв розвитку шовківництва на Полтавщині, давав консультації у зв’язку з переоцінкою земель 1893 р., особисто проаналізувавши близько 200 зразків грунтів, відібраних у Полтавському та Зіньківському повітах. До речі, робота з визначення типів грунтів проводилась у маленькій хімічній лабораторії, якою користувалось і Полтавське дослідне поле.
Про різнобічну діяльність М.О. Олеховського свідчить його активна участь у роботі Полтавського сільськогосподарського товариства. На засіданні Товариства 15.01.1892 р. він був обраний його дійсним членом, а у 1899 р. за бездоганну службу на посаді завідувача музею став членом його правління, входячи до складу агрономічної комісії. М.О. Олеховському належить ініціатива закладки Петровського парку та Ботанічного саду в Полтаві. Він склав проект ботсаду. Щодо цього, то М.О. Олеховський консультувався з професором ботаніки Харківського університету А.М. Красновим – організатором ботаніко-географічного саду при Харківському ветеринарному інституті. Та, на жаль, хвороба, яка спричинила смерть М.О. Олеховського, завадила реалізації цих знакових ідей. За роки роботи М.О. Олеховського музей був учасником багатьох виставок – всеросійських та міжнародних. 1900 р. – Всесвітня виставка в Парижі. Спеціально для неї на прохання Грунтового комітету М.О. Олеховський надіслав 16 типових зразків грунтів Полтавської губернії та пуд лесу, які експонувались у відділі російських грунтів разом з численннми картами, науковою звітністю експедиції, за які В.В. Докучаєву було присуджено вищу нагороду виставки. Не можна оминути участь М.О. Олеховського у діяльності однієї з найстаріших бібліотек Полтавщини – колишньої Полтавської громадської бібліотеки – нині Полтавської обласної наукової універсальної бібліотеки імені І.П. Котляревського, яка 2015 р. відзначила 120-річчя. З початку своєї діяльності Михайло Олександрович був не тільки її активним членом – річним передплатником, а й розбудовником. У міру можливостей він брав участь у засіданнях правління книгозбірні. Крім цього, був постійним її меценатом – дарувальником низки книжок, які у той час були досить дорогими.
Через тяжку хворобу у середині 1909 р. М.О. Олеховський залишає роботу, так і не здійснивши всіх своїх задумів. Помер М.О. Олеховський 11 грудня 1909 р. на 55-му році життя. У некролозі на його смерть, надрукованому в газеті “Киевские вести” (від 21 грудня 1909 р.) зазначалось: “Полтава втратила одного з кращих своїх людей… Як багато своєї праці, своєї живої душі вклав він у рідну йому земську справу, на користь рідного краю, тісний і близький зв’язок з яким він завжди відчував… Ще раз скажемо: хто буде писати історію культурної роботи Полтавського земства – поставити в ній покійного на визначне місце. Не буде забута тоді його участь, яку він брав у створенні всіх культурно-просвітницьких починань у Полтаві, його причетність до ініціативи побудови просвітницьких будинків і музею-бібліотеки, створення проекту встановлення пам’ятника Котляревському, багато іншого”.
Завершити розвідку про М.О. Олеховського хотілося б, оприлюднюючи авторитетні думки його сучасників. Історія подарувала нам таку можливість в особі натураліста світового значення В.І. Вернадського. Скупий на похвалу, він був дуже об’єктивним і точним у характеристиках людей. Уже після першого свого контакту з Михайлом Олеховським влітку 1891 р. у Крюкові Володимир Вернадський назвав завідувача музею: “…дуже симпатичною за духом і напрямом людиною …”, уособленням “… хороших людей, зацікавлених наукою, мистецтвом, життям …” Саме ці чесноти були базовими у розбудові музею, яку здійснював його перший завідувач Михайло Олеховський.
Робота у музеї стала центром його життя
Микола Федорович Ніколаєв був другим завідувачем музею. Народився 4.11.1882 р. у місті Слов’янськ Харківської губернії (нині – Донецької області) в родині міщанина. Середню освіту здобув у Бахмутській гімназії. Вступив на природниче відділення фізико-математичного факультету Імператорського Харківського університету (нині – Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна). За участь у революційних подіях 1905 р. був заарештований. За клопотанням батька визволений з Харківського централу і нелегально відправлений за кордон. У Швейцарії Микола Федорович вчився у політехнічному університеті. Згодом, після повернення до Харкова, продовжив навчання у тамтешньому університеті, який закінчив у 1910 р. із званням кандидата природничих наук. За рік до закінчення університету М.Ф. Ніколаєв переїхав до Полтави, і з 1 вересня 1909 р. по вересень 1911 р. працював викладачем (“Грунтознавство” та “Рослинництво”) Полтавського чотирикласного землемірного училища. За деякими джерелами відомо, що він поєднував цю роботу із викладацькою діяльністю в Петровському Полтавському кадетському корпусі. По-справжньому його талант розкрився, коли він отримав запрошення працювати у Природничо-історичному музеї Полтавського губернського земства (травень 1910-го – листопад 1915-го), спершу – помічником завідувача, а згодом – і очільником цієї установи. Як завідувач музею, Микола Федорович Ніколаєв тісно співпрацював з Полтавським товариством сільського господарства. На організованих під його керівництвом навчаннях (зимових курсах, 1912– 1914) читав цикл лекцій про природу Полтавщини. Крім цього, обов’язково особисто проводив усім слухачам екскурсії експозицією музею. Аналогічною за вказаний період була і його діяльність на губернських курсах для вчителів, організованих Педагогічним бюро Полтавського губернського земства. На них у різні роки Микола Ніколаєв прочитав цикл лекцій з курсу “Природознавство Полтавської губернії”. Слід зазначити, що саме М.Ф. Ніколаєв, перший серед наукового загалу Полтавщини, звернув увагу на згубні наслідки меліоративних робіт у долині річки Трубежа у зв’язку з її осушенням. Для цього він направив у район проведення осушення практиканта музею, свого брата Валентина Ніколаєва.
М.Ф. Ніколаєв разом із досвідченим лісівником, завідувачем Полтавської піщано-яружної округи В.М. Борткевичем на Другому з’їзді лісовласників і лісоводів (18–21 грудня 1913 р.) виголосили доповідь “Про заснування у Полтаві ботанічного саду”. Полтавське губернське земство підтримало цю ідею і навіть замовило знаменитому ботаніку А.М. Краснову проект саду, та, на жаль, через Першу світову війну він не був втілений в життя.
З листопада 1915 р. М.Ф. Ніколаєв вже не займав посаду завідувача музею. За його свідченням, з осені 1915 р. він знаходився в летючому перев’язочному загоні 33-ї дивізії. У період 1916–1918 рр. М.Ф. Ніколаєв більше проявляв себе як дійсний член Полтавської вченої архівної комісії (1909–1917), як один із перших у Полтаві членів Російського ботанічного товариства. У березні 1918 р. М.Ф. Ніколаєв вступив до створеного В.І. Вернадським Полтавського товариства любителів природи. В.І. Вернадський виокремлював М. Ф. Ніколаєва із полтавського інтелектуального загалу, зараховував його до “науково-працюючих” натуралістів.
З 1920 р. Микола Федорович читає курс природознавства при Вищій робітничій школі в Полтаві. У 1921 р. цей факультет було реорганізовано у сільськогосподарський, а з 1923 р. – в агрокооперативний технікум (нині – Полтавська державна аграрна академія). У цей час (з 1920 р.) він працював на посаді завідувача сільськогосподарського відділу Центрального Пролетарського музею Полтавщини. З 1924 р. М.Ф. Ніколаєв надовго пов’язує своє життя з Полтавським інститутом народної освіти (ІНО) (згодом – інститут соціального виховання – ІСВ, нині – Полтавський національний педагогічний університет імені В.Г. Короленка), де зайняв посаду лектора з ботаніки – завідуючого ботанічним кабінетом. М.Ф. Ніколаєву разом із своїм учнем Ф.К. Курінним були біля витоків заснування Ботанічного саду Полтавського національного педагогічного університету імені В.Г. Короленка. У 1930 р. М.Ф. Ніколаєва було звільнено з посади професора біології та фізичної географії Полтавського інституту соціального виховання за власним бажанням. Разом з дружиною Лідією Михайлівною та сином Дмитром професор М.Ф. Ніколаєв переїхав з Полтави до Білорусії. Тут він оселився в місті Горки Могильовської області, де очолив кафедру ботаніки Гори-Горецького сільськогосподарського інституту (нині – Білоруська державна сільськогосподарська академія). Щодо подальших віх біографії вченого, зі слів небоги М.Ф. Ніколаєва Н.В. Місостової, дружина і син Миколи Федоровича загинули під час Другої світової війни, після цього пішов із життя і М.Ф. Ніколаєв. Обставини його смерті, місце поховання авторам на цей час невідомі.
Микола Федорович Ніколаєв своїм життям стверджував імператив творчої індивідуальності. Для нього характерна виразна самодостатність, яка глибоко вплинула на музейництво, освітянську та природоохоронну справу Полтавщини. Йому вдалось значно оновити їх, закласти вагомі підвалини для подальшого розвитку.
(Далі буде).
Віктор САМОРОДОВ
Світлана КИГИМ
Краєзнавці
[1]