“Селещино, Селещино, на всі високі звершення в життя доросле нас благослови”, – дванадцять років тому ми, 15-річні випускники 9-Б класу виспівували хором на останньому дзвонику. Стояли, як на злітній смузі, на прощальній лінійці Селещинської середньої школи, що в Машівському районі. Хтось залишався у школі, значна ж частина, і я в тім числі, її покидали.
У початкових класах у мене було аж три вчительки. Всі – хороші. Найпершу, Ліліану Олексіївну Горобець, ми полюбили вже за те, що була вона у нас наймолодшою і найгарнішою вчителькою в школі. Недавня випускниця педінституту дісталася саме нам, 1-А, чим ми дружно пишалися. Друга – Тамара Василівна Вергелес – дуже добра, тому я, чесно кажучи, цією добротою дещо зловживала. Вибачатися – пізно. Світла Вам пам’ять, Тамаро Василівно. І лише Валентина Михайлівна Кербут у третьому класі таки змусила мене вчитися на “відмінно”.
…Пам’ятаю свою першу і єдину в початкових класах двійку – за контрольну роботу з математики. Я так гірко плакала всю дорогу зі школи додому, що втішити мене намагався чи не кожен зустрічний. У селі усі всіх знають, тому мою біду сприймали як свою. Як можна було мені вліпити двійку? Я ж за півуроку зробила всю контрольну, виконала додаткове завдання і лише за 15 хвилин до дзвоника раптом виявила, що це – не мій варіант. До кінця уроку таки впоралася й зі своїм, але першу половину зробленого перекреслила жирно навхрест через усю сторінку. За що й отримала червону хвостату потвору, ще й запис про неуважність. Виправдовуватися вдома немає сенсу: Валентина Михайлівна вивчила мого старшого брата і мала безперечний авторитет. Із цього моменту безтурботне життя у шкільних стінах для мене скінчилося. Велике спасибі Вам, Валентино Михайлівно, за ту двійку.
…Перша олімпіада з хімії. На районному рівні завдання були складні, але то – півбіди. Моя вчителька – Наталя Яківна Наконечна – була членом комісії, тому всі дві чи три відпущені на роботу години сиділа за столом і спокійно спостерігала, як інші члени комісії намагалися непомітно щось підказувати “своїм”. Мені ж ніхто – ні слова, ні півслова. Трішечки було прикро: невже вона за мене не хвилюється? Як з’ясувалося, її вихід був попереду, коли здані роботи почали оцінювати. Тоді й стало все на свої місця: хто на що здатен і хто що зробив самостійно. На обласну олімпіаду ми з нею поїхали разом.
Олімпіада в обласному центрі складалася з теоретичної й практичної частин і тривала два дні. Вперше в житті мені нарахували відрядні: аж по 40 гривень за кожен день. Це були немалі, а головне – власно зароблені гроші. Був варіант їх зекономити, адже проїзд на приміському дизелі коштував копійки, і ним можна було під вечір повернутися на ночівлю додому. Другий варіант, винятково для іногородніх, – оплатити проживання в гуртожитку, харчування в їдальні й переночувати в місті. Наталя Яківна додому не рвалася, як більшість заклопотаних сільських учителів, тому дала мені повну свободу вибору. Пам’ятаю, як ми удвох гуляли вечірньою Полтавою, вибирали на яскравій вітрині торт на вечерю – його купили вскладчину. На гроші, вперше в житті зароблені “власною головою”. У кімнаті їли торт, лежали, задравши на бильця ліжок зморені ноги і говорили-говорили-говорили. Не як у школі. І не про хімію. Це був зовсім інший урок: дякую Вам за нього, Наталю Яківно.
Тримати спину рівно (байдуже – на сцені, на городі чи згодом на співбесідах при працевлаштуванні) мене навчили у стінах Машівського районного будинку культури одразу двоє вчителів: подружжя хореографів Лариси Валентинівни та Володимира Миколайовича Томшинських. Це був зовсім інший світ: веселий, кольоровий, надзвичайно цікавий, але іноді – дорослий до сьомого поту. Перед відповідальними концертами ми працювали по кілька годин: спочатку – в залі, потім – на сцені. І, спостерігаючи з першого ряду глядацької зали за “прогоном”, Володимир Миколайович міг перервати номер посередині несамовитим вигуком: “Перша лінія, тримати спину!” І кинути спересердя тапочкою у того, хто про це забув.
Ми з веселим вереском розбігалися на перерву. Зате концерти були справжнім святом адреналіну, коли у вузеньку щілинку з-за куліс спостерігаєш, як сотні людей всідаються в очікуванні дива. І відчуваєш, як від їхніх очей, наче від софітів, по спині біжать мурашки… Лариса Валентинівна всьому величезному різновіковому колективу була за маму: відповідала і за постановки, і за пошив костюмів, і за харчування та культурну програму під час творчих поїздок. Їй можна було розказати все-все-все. Щоліта танцювальний колектив вибирався на кілька днів на берег Орелі. Сосновий ліс наповнювався нашим галасом, і під бойовий клич “Папу у воду!” старшокласники вперемішку з малюками закидали Володимира Миколайовича попід руки й ноги в орільські хвилі. Берег – крутий, “папа” гальмує п’ятами, пісок віялом летить нам за комір, регіт стоїть вище сосен.
…Я не уявляю, як зможу колись переступити поріг цього закладу, знаючи, що Володимира Миколайовича, який так багато означав для всіх, кого навчив-таки тримати в цьому житті спину, вже немає. Зовсім немає. Так рано і так жорстоко. А ми, за вже дорослими клопотами, не встигли йому подякувати. Пробачте нас згори, Володимире Миколайовичу, за те, що запізнилися… Спасибі Вам, Ларисо Валентинівно!
Між хореографією й вечірнім автобусом із райцентру додому залишалося трошки часу. Не гаяти його даремно навчив мене Валерій Олександрович Мишалов. Його заняття з інформатики, куди я потрапила спочатку за компанію, призначалися для школярів, старших років на два. Але теорія про те, що всі знання, навіть завчасні, відкладаються у підсвідомості, аби виринути в потрібний момент, спрацювала. Цей глибоко віруючий учитель – не такий, як усі. Він переконаний, що найвидатнішим програмістом усіх часів і народів є не хто інший, як Ісус Христос. Алгебра від Валерія Олександровича була густо замішана на біблейських історіях – несподівано й цікаво. Тому багато з нас, хто вчив мови програмування вперемішку з десятьма біблейськими заповідями, обрали професії саме за цим напрямком. Сьогодні один із його вихованців працює аж у Силіконовій долині. Спасибі Вам, Валерію Олександровичу, від нас усіх. За те, що навіть у Силіконову долину дорога може початися з маленького райцентру.
У Селещинській школі у нас був найкращий класний керівник – учителька математики Раїса Аполінарівна Кулинич. З нею ми придумували “ка-ве-ени”, вигравали різні змагання, без неї – зривали уроки. Іноді. Й коли її призначили завучем школи, ми разом із батьками таки умовили не полишати наш веселий, “несамовитий” 9-Б у такий відповідальний момент: попереду перші атестати. Коли ж з’ясувалося, що поєднувати обов’язки класного керівника і завуча вона буде лише до кінця навчального року, багато хто з нас, 15-річних, почав підшукувати собі інші навчальні заклади. Життя змушувало рахувати гроші і нас, дітей, і наших батьків: з гарними оцінками до технікуму можна легко вступити на бюджет, а далі вже як складеться. За літо математику з Раїсою Аполінарівною “підтягнули” на півроку наперед, за що я їй окремо вдячна. Потім у ліцеї не було соромно не лише за математику. І не лише мені. У цьому заслуга нашої рідної сільської школи. Певно, у місті таки більше можливостей та фінансів, але в селі, де все, як на долоні, – більше щирості й совісті.
Наш “несамовитий” 9-Б 2004 року випуску цьогоріч збирався на ювілейну зустріч, адже одинадцятий мої однокласники закінчили рівно 10 років тому. У всіх усе нормально. Стоїть наша школа, пахне айстрами й чорнобривцями, з яких на 1 вересня виходять найщиріші букети. То у містах – у престижних гімназіях та спеціалізованих ліцеях – букети школярам купують дорогі й вишукані. А в селі, дякувати Богу, досі батьки нарізають їх із жоржин, гладіолусів, айстр. Тут школа досі залишається ділом домашнім і затишним. І сниться-згадується потім дитинство тепло й затишно – і мамині борщі, і перша п’ятірка, і навіть перша двійка у щоденнику… Спасибі тобі, рідна школо, і вам, дорогі учителі!
Ніна,
вдячна учениця.
м. Харків.
[1]