“Для України Драгоманов справді був тим “апостолом правди і науки”, що його з такою тугою виглядав перед смертю Шевченко”, – писав Сергій Єфремов.
Відомий історик, філософ, публіцист, літературознавець, фольклорист, громадсько-політичний діяч Михайло Петрович Драгоманов народився 30 вересня 1841 року у Гадячі в родині дрібнопомісних дворян. Його батько, Петро Якимович, мав вищу освіту, займався етнографією і виступав у журналах з художніми творами, відзначався радикальними, прогресивними поглядами. Сестра Ольга (псевдонім Олена Пчілка) – письменниця і культурно-громадська діячка, мати славетної Лесі Українки. Дядько Яків був декабристом. Він учив хлопця набувати знань, щоб віддати себе праці для добра рідного краю.
Михайло Драгоманов навчався у Полтавській гімназії, де цікавився гуманітарними дисциплінами і, насамперед, минулим українського народу. 1859 року вступив на історико-філологічний факультет Київського університету Св. Володимира. Ще під час навчання викладав у недільній школі на Подолі, а після її закриття – у Тимчасовій педагогічній школі. Закінчивши університет, Драгоманов працює в Другій київській гімназії. Саме педагогічна діяльність приводить його 1863 року до київської “Громади”. Тут він знайомиться з В. Антоновичем, П. Житецьким, М. Лисенком та іншими діячами української науки й культури.
1864 року Михайло Драгоманов одружується з актрисою Людмилою Кубинською, яка стане йому вірною помічницею. У першій половині 1870-х вона організувала товариство денних початкових шкіл у Києві, перекладала й популяризувала в російських журналах твори українських письменників. Першою ґрунтовною працею М. Драгоманова стала “Малороссия в ее словесности”, в якій він показав себе неординарним істориком із власною концепцією, що суперечила офіційній. Драгоманов доводив, що сучасний український народ є спадкоємцем не лише козаків, а й державницьких традицій Київської Русі, Волинсько-Галицького князівства.
З 1864 року Михайло Петрович працював приват-доцентом, а з 1870-го – доцентом Київського університету Св. Володимира. Згодом з метою вдосконалення своєї кваліфікації М. Драгоманов від’їздить за кордон на три роки. Він досліджував місцеві архіви у Гейдельберзі, Берліні, Римі, Відні, Флоренції, знайомився з європейськими країнами, передовою думкою і провідними політичними теоріями.
У 1873 році М.П. Драгоманов повернувся додому з уже сформованою політичною доктриною федеративного соціалізму. Майбутня держава уявлялася йому федерацією вільних громад, які б об’єднували людей на основі спільних територій та господарської діяльності й становили автономні національні одиниці. М. Драгоманов рішуче засуджував політичні авантюри та насильницькі революції, вважаючи, що будь-який політичний рух повинен характеризуватися участю в ньому народу.
М. Драгоманов брав активну участь у громадському житті Наддніпрянської України 1873–1875 pоків. Займався викладацькою роботою, брав участь у діяльності Київської громади, редагував газету “Киевский телеграф”, налагодив стосунки з російськими народниками Желябовим, Дейчем, Степановичем, збирав кошти для повстанців проти турецького гніту в Герцеговині. Не полишав і дослідницької роботи. Спільно з В. Антоновичем він видав працю “Исторические песни малорусского народа”, а також власні праці “Малорусские народные предания и рассказы”, “Про українських козаків, татар і турків” та інші.
У середині 1870-х pоків сили реакції розпочали наступ на український рух. Було закрито “Киевский телеграф”, а 1876 року вийшов Емський указ Олександра II, що унеможливлював подальший розвиток української культури й національної науки. Драгоманова було звільнено з університету за політичну неблагонадійність. Наступного року за дорученням “Громади” він виїжджає за кордон і засновує в Женеві вільну українську друкарню, а також веде політичну роботу.
Цькування українства в Росії вплинуло на радикалізацію поглядів М. Драгоманова. У своїх статтях “Турки внутренние и внешние”, “До чего довоевались”, “Внутреннее рабство и война за освобождение” він висловлює думку, що боротьба за політичні свободи так само необхідна, як і культурницька праця.
У журналі “Громада” Драгоманов оприлюднив свою мету перебування за кордоном, вказавши на те, що зв’язок України з Європою повинен бути двостороннім. Тобто потрібно надати українському рухові загальноєвропейського звучання. 11 травня 1878 року Драгоманов виступив на літературному конгресі в Парижі з доповіддю “Література українська, проскрибована урядом російським”.
Перебуваючи за кордоном, Драгоманов також активно проводив видавничу і публіцистичну діяльність. Протягом 1878–1881 pp. виходять п’ять номерів журналу “Громада”, який став для України тим, чим “Колокол” Герцена для Росії. Саме у “Громаді” з’явилася політична програма українського руху з вимогою повної самостійності спілки вільних громад України. Драгоманов редагував ще один журнал – “Вольное слово” – і публікував статті, присвячені боротьбі проти самодержавства, розвиткові української літератури та освіти. Досліджував М. Драгоманов також історичне минуле українського народу, зокрема часи козаччини. Він не поділяв поглядів П.Куліша про те, що козаки були лише “розбишаками”, а доводив, що козаччина своїм устроєм наближалася до вільних європейських держав.
М. Драгоманов тісно спілкувався з російською еміграцією, членами “Народної волі”, “Чорного переділу” та інших народницьких організацій, проте критикував їх у статті “Малоруський інтернаціоналізм” за нехтування національним питанням.
Видання “Громади” та статті М. Драгоманова у “Вольном слове” привернули увагу всієї Європи. А його стосунки з українським рухом в Росії складалися значно гірше. Радикалізація поглядів Драгоманова, з одного боку, й наступ реакції в Росії – з іншого призвели до припинення фінансування “Київською громадою” журналу Драгоманова. Відтоді він розраховує лише на підтримку діячів українського руху Галичини. 1886 року учений публікує статтю “Напередодні нових смут”, де висуває ідею створення української радикальної партії. Ця ідея знайшла широку підтримку серед галицьких українців.
В останні роки свого життя Драгоманов жив у Болгарії. 1888 року у Софії було засновано Вищу школу, що перетворилася на університет. 1889 року Драгоманова запросили в цей навчальний заклад на посаду професора кафедри загальної історії. Одночасно він редагував науковий “Сборник за народни умотворения, наука и книжнина”. Проте не забував і про Україну. Був ідейним натхненником Русько-української радикальної партії, створеної 1890 pоку, публікував у друкованому органі цієї партії “Народ” свої статті. Пізніше співробітничав у заснованій І. Франком газеті “Хлібороб”, написав передмову до його книжки “В поті чола”.
За кілька років до смерті М.П. Драгоманов написав працю “Чудацькі думки про українську національну справу”. Її можна вважати заповітом науковцям у галузі дослідження української історії.
Ідеї лібералізму, проголошені Михайлом Драгомановим, стали основними у середовищі провідних діячів української літератури, культури і науки – Лесі Українки, І. Франка, М. Грушевського, Б. Кістяківського.
Помер М. Драгоманов 2 липня 1895 року в Софії. Дружина вченого і син Світозар брали активну участь в українському русі. Його справу продовжила й небога, Леся Українка. Вже наступного року після смерті Драгоманова вона заснувала соціал-демократичний гурток у Києві.
[1]