У країнський письменник, член Спілки письменників із 1958 року Борис Харчук народився 13 вересня 1931 року в селі Лози (нині Збаразького району Тернопільської області) в селянській родині. Навчався на філологічному факультеті Кременецького педагогічного інституту. Згодом його було виключено з вишу за складання пародій на керівництво інституту. Продовживши навчання в Полтавському педінституті (закінчив його у 1954 році), вступив на Вищі московські літературні курси при Літінституті імені М. Горького.
Він починав із віршів, підготував навіть збірку, але швидко зрозумів, що покликанням його є проза. Влітку 1954 року викладач української літератури педагогічного інституту О. Й. Данисько привів свого випускника в Полтавський літературно-меморіальний музей І. П. Котляревського і рекомендував на посаду наукового працівника. Там невдовзі він і розпочав писати свою першу повість “Йосип з гроша здачі”. Робоче місце Харчука директор визначив за столиком біля вікна, що виходило на Першотравневий проспект. На столик Борис поклав велику сіру теку, яку приніс із собою, – там були його рукописи, туди складав він і аркуші першого прозового твору. Своїм колегам по музею він розповідав про бідне дитинство, матір-селянку, про Волинь, яку любив понад усе… Одного разу його обурила поведінка директора музею, який вирішив втягнути Харчука в конфлікт із неугодним йому працівником. Борис Микитович дав гідну відповідь директору.
У 1956 році журнал “Дніпро” опублікував повість “Йосип з гроша здачі”, і Бориса Харчука запросили в Київ. Там він працював у ЦК ЛКСМУ – завідував сектором преси, редагував журнал “Малятко”, пізніше був відповідальним секретарем журналу “Знання та праця”.
Письменник Володимир Біленко зазначає: “Основним об’єктом його художницьких досліджень стала доля народу, доля рідного краю. А найбільш вдячними учнями Бориса Микитовича виявилися його читачі – хоч дітки, яким він відкривав ази людського всесвіту, хоч і навіть старші за автора ґазди, яких він навертав на шлях істини. А істину життя письменник Харчук розумів глибоко і осягав всебічно – він був талановитим митцем слова і щирим літописцем свого народу, не терпів халтури і поверховості, за що й діставалися тяжкі удари. І прожив усього п’ятдесят шість років і чотири місяці – надто короткий вік як для людини, вродженої здоровою і витривалою… Перша книжка повістей та оповідань “Йосип з гроша здачі” вийшла, коли письменнику було 26. Потім були “З роздоріжжя”, “Станція “Настуся”, “Закам’янілий вогонь”, “Зазимки і весни” (для дітей), “Неслава”, “Горохове чудо”, “Помста”, “Материнська любов”, “Місяць над майданом” – все це творчі набутки кінця 50–60-х років. Середина 70-х у бібліографії видань – наче пустка. Ні, це не свідчення творчого простою письменника. Це період косовиці і молотьби старателів від ідеології у самому письменницькому середовищі. Б. Харчука звинувачують у націоналізмі, йому присвячують розгромні статті, його ім’я позначається чорною міткою на численних творчих і партійних зібраннях…
У 80-х pоках штучно створене напіврепресивне силове поле навколо Бориса Харчука було дещо послаблене. Знову виходять його книги – збірка нарисів “Розстріляні ночі”, книги повістей “Невловиме літо” і “Подорож до зубра”, роман “Кревняки”. Його ім’я ряснить у літературно-критичних оглядах в числі найпомітніших здобутків літпроцесу. Вдалося перевидати його роман “Волинь” у чотирьох книгах, написаний у 1959–1965 роках, за який у 70-х роках і зловтішалися над письменником “колеги” – ревнителі ідеологічної цноти.
…Мені пощастило понад 20 років бути близько знайомим з Борисом Харчуком. Тож усе те, що довелося пережити письменникові, знаю не з чужих переказів. Мав нагоду спостерігати, скільки радості (зі смутком упереміш) з’явилося на обличчі Бориса Микитовича, коли запропонував йому готувати до перевидання у видавництві “Дніпро”, де тоді працював, так жорстоко потоптаний роман “Волинь”. Разом з дуже прихильним до нього Іваном Васильовичем Сподаренком та земляком письменника “укоопспілковцем” Борисом Йосиповичем Левчуком восени 1987-го ми домовлялися про дружню зустріч. Відкладалося зібрання з дня на день, від одного вихідного до другого. І коли нарешті товариство ніби “дозріло”, я зателефонував Борису Микитовичу. “Ой, не вийде: їду в Дубулти. Повернуся – зустрінемось. Тепер уже збір за мною”, – це були останні слова, які випало почути з уст Бориса Харчука.
З Прибалтики він повернувся в домовині. І зібрав-таки нас. Щоб попрощатися назавжди. Попрощатися, але не забути. Бо ж такі люди, як Борис Харчук, не забуваються. А його місце в українській літературі, а отже, і в пам’яті народу нетлінне”.
Підготувала Марія ВІТРИЧ.
[1]