Переселенець із зони АТО Олександр Кулик, який нині мешкає у селі Чорбівка Кобеляцького району, малює картини, допомагає людям і вважає, що не робить нічого особливого.
На перший погляд Олександр Валентинович – людина проста, з такою ж звичайною для свого покоління біографією: народився, вчився, служив, працював, вийшов на пенсію… Але з-поміж інших його вирізняють рідкісна професія та почуття патріотизму, яке повернуло чоловіка із зони АТО на батьківську землю.
– Таких людей мало, – кажуть про нього односельці, – золотий чоловік, безвідмовний, рідкісної душі. Усьому кутку нашому допомагає. Його поява у селі – це Божа нам милість.
Ми звикли, що статус “переселенця” передбачає потребу співчуття, підтримки й допомоги, а тут вийшло навпаки.
…Невелика вуличка Чорбівки виводить до соснового лісу. Біля огорожі встеленого споришем двору зустрічає приязний чоловік і запрошує до садиби. Розмовляє суто місцевою говіркою, дещо ніяковіє. Зайшли до старої, вбраної по-сільському чистої хати, стіни якої прикрашають килими, картини й рушники. У хаті збереглася піч – душа оселі. Розповідь Олександра Валентиновича про себе була короткою і простою.
– Народився у Комарівці у 1951 році. Батька не пам’ятаю, виховувала мене мама. Закінчив вечірню школу у Біликах, два роки їздив до Полтави в художню школу. Малювати навчав мене Павло Миць. Потім – армія, згодом – Харківське художнє училище. Ще замолоду дружив із дівчиною, що приїжджала на літо до нас у село. Вона родом із Тореза. Поїхав на тижник в гості, та там і зостався. Працював усе життя художником: у художній майстерні, музеях, школах, ПТУ, на шахтах, за замовленням… Але малював і для душі. Й це – основне.
– Ви член Спілки художників?
– Ні, це все треба було через Донецьк робити, якось не ставив за мету.
– А де тепер Ваші роботи, оті, що для душі?
– Є в Україні, є й за кордоном. Моя учениця Таня Кобзарєва живе в Росії, там розповсюджує мої роботи. Дещо є в приватній галереї у Москві, є у Волгограді, Саратові, Мурманську, Мінську, Франції, Німеччині… Тут є у друзів, однокласників, зроблені комусь на подарунок.
– Щось продаєте?
– Я не вмію продавати, природою не дано. Навіть серед геніїв свої картини продавали лише Рєпін, Суриков – із тих, що я знаю. Суриков був, до речі, з красноярських козаків українського походження. Тоді художників підтримували меценати, купці, як, наприклад, Третьяков. А сьогодні є нувориші, на яких працюють митці.
– Коли і як опинилися у Чорбівці?
– Весною 2014-го почалася ота біда на сході, а я приїхав на літо сюди, до маминої хати. Хотів малювати. Потім перебралася до мене й дружина. Із тими, що на Донбасі, у нас різні погляди на політику. Син зостався в Торезі, бо ж робота. Нашому місту пощастило, воно ніби в тилу. Спершу обстрілювали трохи, потім стихло, а що буде далі?..
– У селі кажуть, що Ви людям дуже допомагаєте.
– Чим можу, – ніяковіє співрозмовник, – то склепаю щось простеньке, то так чимось підсоблю. А як же інакше?
На вулиці, де живе Олександр Валентинович, чоловіків усього двоє. Тож він господарює чи не в кожній садибі. А ще в магазин їздить, виконує різні доручення. Дарує односельцям свої картини. Ганяє велосипедом навіть у райцентр, коли треба. Не менше добрих справ робить для односельців і його дружина Лідія, медсестра за фахом. Не відмовляє нікому.
На лавці під хатою, біля мальв і троянд, фотографую Олександра Кулика серед його дивних робіт, що дихають рідною землею, пахнуть квітами дитинства і гріють душу щирістю та любов’ю, які ллються з полотен. Олександр Валентинович збирає букети з різнотрав’я у лісі, в полі, ставить у глек чи банку і малює… Напевне, саме так народжувалися квіти Катерини Білокур, із таким натхненням працював засновник нашого музею літератури і мистецтва Олексій Кулик, що народився у Горішні над Ворсклою, поруч із Комарівкою, і теж мав Божий дар малювати.
Незабаром кобелячани зможуть насолодитися картинами Олександра Кулика в музеї, що носить ім’я його однофамільця. Під час авторської виставки художника із Чорбівки, який малює квіти, любить рідну землю і її людей, планується й творча зустріч із талановитим земляком.
…Із Чорбівки я повезла додому полотно з польовим букетом із конюшини, деревію, ромашок – цілющий збір трав землі, на якій виросла і живу.
Олена ХАРКІВЕЦЬ
Журналіст
[1]