Гадяч – гетьманська столиця, старовинне заповідне місто України. Воно зберігає пам’ять про яскраві незабутні події національної історії. Гадяч – колиска Драгоманівського роду, батьківщина відомої української письменниці Олени Пчілки, матері Лесі Українки, та видатного вченого, громадського діяча Михайла Драгоманова, рідного дядька поетеси. Та чи все ми зробили, щоб місто по-справжньому стало заповідне, щоб слава про нього не розмилась у часі, а перейшла до внуків, до правнуків?
Десь на початку 1980-х років до Гадяча завітали поважні гості – письменник Олесь Гончар та Федір Моргун (тодішній перший секретар Полтавського обкому). Були вони у Великих Сорочинцях, в Обухівці, відвідали село Гоголеве (колишню Василівку), Диканьку. У Гадячі разом із районним керівництвом відвідали Лесин Гай (після цих відвідин там з’явилися нові сходи), оглянули місце, де колись було дворище родини Драгоманових у Гадячі.
Пригадую, як Олесь Гончар під враженнями від побаченого не міг стримати хвилювання та душевного неспокою. Зворушено говорив він про свою рідну Полтавщину, щедру на таланти, і її славну історію. Та, на жаль, сліди тих пам’ятних, історичних місць стерті часом та поруйновані невдячними нащадками. Ніби бульдозером, нечистий проїхався по нашій історії. За радянських часів у Василівці було знищено родинний будинок Миколи Гоголя. А в Диканьці у громадянську війну було стерто з лиця землі садибу Кочубеїв. Пішли у небуття велика бібліотека, історичні та мистецькі реліквії.
Чому ми такі невдячні? Чому ми не вміємо шанувати пам’ять наших славних предків, знаних у всьому світі? Запитував сам себе і наш Олесь Гончар. Наприклад, у Грузії шанують кожен камінчик зі слідами історії. А ми до цього часу не можемо відбудувати у Гадячі садибу славетної родини Драгоманових. То хто ми є? Про це запитував Олесь Гончар. Це питання і сьогодні на часі. Ми вкрай стурбовані станом моральності, духовності та культури. Причин тут багато. Та чи не найголовніша – наше збайдужіле, непоштиве ставлення до своїх святинь, пам’яток історії та культури. Небагато їх залишилося.
Ще у 1930-ті роки в Гадячі на Драгомановій горі була садиба роду Драгоманових. У “головному” будинку в ті ж таки роки був музей Михайла Драгоманова. Потім його закрили. Експонати передали до Лохвицького та Роменського (Сумська область) краєзнавчих музеїв. Той будинок мало чим відрізнявся від звичайної селянської хати під солом’яною стріхою. Фронтон садиби Драгоманових виходив просто на соборний майдан міста, де 1900 року міська управа спорудила Народний дім. Цей будинок стоїть і понині. Це будинок міської ради.
Після війни сумно склалася доля Драгоманівської гори. Будинки було знесено. У 1952 році тут влада вирішила спорудити пам’ятник герою Великої Вітчизняної війни, генерал-лейтенанту П.П.Корзуну. Потім передумала. Але бульдозер, розчищаючи місце, згріб у провалля залишки споруд. А від садиби Драгоманових і сліду не лишилося.
* * *
З родовою оселею Драгоманових у Гадячі тісно пов’язане село Малі Будища (колишня назва Монастирські Будища). “…Село Будища, – писала Олена Пчілка, – було первинним гніздом Драгоманових у Гадяччині”. Саме в цьому селі й народився дід поетеси Лесі Українки Петро Якимович Драгоманов. Садиба займала узгір’я над Пслом.
Чи стоїть пам’ятний знак на тому місці? На рівному майданчику найвищої кручі Малих Будищ, на місці колишнього монастиря, Драгоманови збудували Миколаївську церкву. До середини 1980-х років та церква – пам’ятка архітектури – прикрашала краєвид. Церква, яка пережила і війни, і лихоліття, потребувала негайного ремонту. Щоб не клопотатися з ремонтом, 1985 року її висадили в повітря. Цеглу вивезли на замощення доріг.
Пішов у небуття і Зелений Гай, що був найтісніше пов’язаний із життям і творчістю Лесі Українки. Після смерті Лесиної бабусі Єлизавети Драгоманової Олена Пчілка у 1899 році купує частину підгір’я – Голубівщину, яку перейменовує в Зелений Гай і там будує кам’яний будинок та флігель. На жаль, до цього часу ніхто не знає, де у Гадячі могили бабусі Єлизавети та дідуся Петра Якимовича Драгоманових. Будинок спорудили на високій горі. З фасаду він мав два поверхи з терасою-балконом на високих колонах, з видом на Псьол, а від головного входу був одноповерховий. Будинок прикрашали різнобарвні шибки вікон. Зверху вікна були напівкруглі.
Лесю Українку безмірно вабив хутір Зелений Гай, чарували навколишні краєвиди. Запрошуючи до себе в гості Ольгу Кобилянську, вона писала: “…Мої сестри покажуть Вам всю околицю, побачите вже таку Україну, що “українішої” й нема”. В ті роки Зелений Гай стає осередком української культури. Багато тут побувало видатних людей у товаристві Лесі Українки й Олени Пчілки – письменників, художників, учених, композиторів, акторів. А скільки натхненних творів написала тут Леся Українка!
Нині немає й сліду від людського житла в Зеленому Гаю. Давно вже зрубані столітні дуби. Колись на одному з них “в рамці зеленого листя” висів портрет Тараса Шевченка. Донедавна в колишньому саду була престара яблуня. Я її ще пам’ятаю. Зеленіли сливник і вишні. Та все це було вирубано, знищено.
Про те, що це місце священне, нагадує відкритий тут 1971 року пам’ятний знак – на камені викарбовано зображення поетеси та її слова:
“Ні! Я жива! Я буду вічно жити!
Я маю в серці те, що не вмирає”.
Зелений Гай вирубали невдовзі після революції. Хто ж і за що так жорстоко помстився Олені Пчілці? Зелений Гай став жертвою злочинної самовладності. Колись Олена Пчілка найняла місцевого чоловіка пофарбувати дах на будинку. Доручену роботу він виконав недбало. Вона змусила його переробити. Після революції цей чоловік став комісаром міськради у Гадячі. Він не забув тої “образи”. За його розпорядженням почали рубати знамениті столітні дуби. Не пощадили й дуба, на якому висів портрет Тараса Шевченка. Згодом міська рада Гадяча продала на знос і будинок у Зеленому Гаю. Сталося це на початку 1920-х, коли рідня Лесі Українки назавжди залишила родове гніздо і виїхала з Гадяча.
* * *
У 1930-ті голодні роки минулого століття пішли у небуття три церкви у Гадячі – Петропавлівська (на Гончарівці), Михайлівська (на Подолі) та Преображенська (на Заярі). Коли рили траншеї під фундамент житлового будинку, за свідченнями очевидців, викопували останки похованих людей біля знесеної Петропавлівської церкви.
1947 року було знесено Свято-Успенський собор. А цеглою із собору вимощено тротуари, по яких ми ходимо. Довгий час на місці зруйнованого собору був літній кінотеатр, а потім – танцювальний майданчик. Та 1998 року побудували новий Свято-Успенський собор. А скільки було перешкод на цьому шляху, знає отець Ігор. Пригадую, як в райгазеті велося обговорення доцільності будівництва собору, то були і такі думки: як побудують собор, то нам, пенсіонерам, і посидіти у парку ніде буде.
Вже у наші недавні часи, на початку 1980-х років, злетіли у повітря чотири храми у селах району: Лютеньці, Сарах, Малих Будищах та Хитцях. Не дожила до свого 300-ліття Успенська церква в Лютеньці, а було їх у селі три. Чи спокутував хтось скоєні гріховні злочини? Ось що про це писав Дмитро Бровар у газеті “Зоря Полтавщини” від 1 листопада 1990 року: “Розповідати про знищені архітектурні пам’ятки – то дуже важка місія. Пам’ятки, як і люди, мають своє тіло і свою душу. Чинилося те всупереч здоровому глузду напередодні 1000-ліття Хрещення Київської Русі. На одній із представницьких нарад працівників культури і засобів масової інформації області ідеологічний керівник найвищого рангу сказав таке: “Супротивники наші, церковники і їхня паства, готуються широко відзначити це свято. У цей час ми повинні посилити атеїстичну пропаганду. Де залишилися недіючі, нічим не зайняті церковні приміщення – стерти з лиця землі”. Ідеологи Гадяцького району прийняли вказівку до дії.
* * *
Наше місто хоч і древнє, але будинків старої архітектури дуже мало, і, на превеликий жаль, їх із кожним роком стає все менше. Десь у 1980-ті роки було знесено будинок повітового училища по вулиці Лесі Українки. Він був занедбаний, потребував ремонту. Та ремонт будинку – це затратно для влади. З Києва прийшов папір – встановити на цьому будинку меморіальну дошку про навчання в повітовому училищі Панаса Мирного. Та влада вирішила, що краще знести будинок. “Немає людини – немає проблем”, – відомий вислів страшних 1930-х років. І возвели на цьому місці будинок прокуратури, бо ж через дорогу навпроти був тоді райвідділ міліції.
До сьогодні на вулиці Лесі Українки стоїть древній будинок повітового суду, де з 1863-го по 1864 рік працював Панас Мирний. Колись тут була пошта. Будинок красивої старої архітектури, але вкрай занедбаний, безхозний. Новий господар може знищити зовнішній вигляд цієї історичної пам’ятки. Колись я пропонував владі у цьому історичному будинку розмістити історикокраєзнавчий музей, добудувавши з подвір’я необхідні приміщення. Та влада вирішила по-іншому. На цій же вулиці на основі старого будинку було зведено новий – для історико-краєзнавчого музею. Ця споруда зовні позбавлена декоративно-орнаментальних елементів, які б прикрасили фасад, надавали б йому вигляду культурномистецького закладу. Адже це музей, а не торговий дім. Погляньмо на будинок школи-інтернату, якому вже більше ста років. У архітектурі фасаду є декоративно-орнаментальні елементи (на жаль, частина знищена), що надають йому привабливого вигляду.
Неподалік школи №2 імені М.Драгоманова у глибині провулку, що веде до яру, з правого боку є будинок, у якому жив Панас Мирний з родиною у 1858–1865 роках. Він втратив первісний вигляд, там проживає декілька сімей. І висить на прибудованій веранді, а не на старому будинку, пам’ятна меморіальна дошка, та тільки підійти і прочитати її ніяк. Соромно мені було перед групою художників із Полтави, коли декілька років тому вони проводили у нашому районі пленер. Стурбовані побаченим, вони пропонували створити в цьому будинку музей Панаса Мирного.
Навпроти районного Будинку культури, через дорогу, на повороті по вулиці Драгоманова, до 1980-х років стояв древній одноповерховий будинок овальної форми. Владі він “муляв” очі, і його знесли.
Коли почали будувати п’ятиповерховий, так званий “болгарський”, будинок, то на розі вулиць 50-річчя Жовтня і Дружби, що веде до цвинтаря, ще стояв двоповерховий будинок пана Фесика красивої, неповторної архітектури. В ньому на першому поверсі містилася ветаптека, а на другому – художня майстерня. Туди вели красиві, вишукані металеві сходи. І цей будинок знесли, на його місці – пивний генделик.
Десь на початку 1990-х тихо знесли й давній цегляний будинок на два поверхи перед гімназією імені Олени Пчілки. На другому поверсі будинку була галерея – відкритий балкон із красивим ажурним дереворізьбленням. Високі арочної форми двері й вікна. Все це пішло у небуття.
Перекриваючи дах будинку музичної школи класичної архітектури, що по вулиці Гетьманській, майстри знесли гарний портик на фасаді, будинок втратив первісну оздобу.
Пішов у небуття і давній будинок (заїжджий двір) на Соборній площі, в якому до 1993 року містився історико-краєзнавчий музей. А він був як візитка Гадяча. Знесли хазяїни, які його придбали. Влада міста продала нашу історію. То хто ми є? Старожили міста кажуть, що навіть у війну німці не зруйнували жодного будинку в Гадячі.
Декілька років тому потерпів від пожежі будинок земської управи в центрі міста, найважливіша адміністративна будівля. Містилися в ньому Гадяцький райвиконком, потім суд. Серед ночі він загорівся. Ходили чутки, що навмисне підпалили. Його ще можна було відбудувати, збереглися стіни. Але – розібрали. Сьогодні на тому місці – дитячий майданчик. А за майданчиком виріс сучасний “палац безробітних”, як його величають у народі.
* * *
2013 року в травні пішов у небуття єдиний в Україні музей родини Драгоманових у Гадячі. Він був відкритий у
1995-му й проіснував 18 років. Ми разом із художником Леонідом Стокіпним два роки оформляли його. З невідомих причин тодішня влада закрила заклад, усі експонати перенесли у міський краєзнавчий музей, де вони втратили свою первозданну роль.
Про пам’ятник Тарасу Шевченку в Гадячі – окрема розмова. Радує і тішить душу, що в нашому древньому місті, гетьманській столиці, є пам’ятник національному Генію і Пророку. Та чи на належному місці його поставили? Доречно було б – перед Свято-Успенським собором, навпроти вулиці його імені. А на звільненому місці варто встановити капличку “Небесної Сотні” на пошанування Героїв Майдану.
Викликає обурення те, що зробили нові власники-бізнесмени з будинком на розі вулиць Гетьманської і Чапаєва. Чому місцева влада дозволяє власникам псувати архітектурне обличчя древнього міста?
Навпроти кіноконцертного залу, через дорогу, по вулиці Гетьманській приємний вигляд має Торговий будинок. Господарі, перебудовуючи старий, зберегли його зовнішній вигляд. Власники заводу “Горизонт”, що по вулиці Чапаєва, також вдало реконструювали будинок колишньої синагоги. Приємне враження від колірного рішення будівлі. Народну українську назву має і сам магазин – “Молоток”, в якому є оригінальний музей молотка.
Шкода, що до цього часу не оновлено фасад будинку старої поліклініки. А пофарбований у світло-зелений або світло-охристий та білий кольори, він мав би привабливий, святковий вигляд.
Жаль, що в місті немає білбордів “Гадяч – гетьманська столиця” та “Гадяч – колиска Драгоманівського роду”. Хай би наші гості бачили і знали, хто ми.
На закінчення хочеться нагадати слова Михайла Драгоманова: “Хто не знає, що діялось у старовину, той не розумітиме й того, від чого тепер так, а не інакше, все на світі робиться, не знатиме й того, що треба робити, щоб далі було краще жити людям”.
Відкриймо очі на красу наших святинь, бо не хлібом єдиним живемо. Великий гріх бути духовно сліпими і глухими. Хто не шанує минуле, той не має майбутнього. Пам’ятаймо про це.
Григорій КИСІЛЬ
Викладач декоративно-прикладного мистецтва Гадяцького училища культури, заслужений майстер народної творчості України, лауреат премій імені Панаса Мирного та імені Олени Пчілки
[1]