–Немає слів, які б могли втішити біль і скорботу матерів, батьків, рідних, котрі розлучилися зі своїми найближчими людьми. Війна розлучила їх і перекреслила всі уявлення про подальшу долю, – говорить архієпископ Полтавський і Кременчуцький УПЦ КП Федір, відслуживши у Свято-Успенському кафедральному соборі Полтави панахиду за загиблими в Іловайському котлі.
У храмі стоять кількадесят людей. Зліва – матері й дружини полеглих воїнів. Тримаючи в руках запалені свічки, дивляться немов у нікуди. Чоловіки й жінки, що справа і в центрі, згадують подумки побратимів та страшну трагедію так званого “зеленого коридору”.
Як тільки не називали серпневі події 2014 року в Іловайську й навколишніх населених пунктах – котлом, трагедією, філіалом пекла на землі, одним із найтрагічніших моментів війни, дорогою смерті. І “зелений коридор” виявився далеко не зеленим. Він став спільною могилою для багатьох синів України.
Офіційна статистика, яку ще минулоріч оприлюднила військова прокуратура, повідомляла про 366 загиблих, 429 поранених, 128 полонених і 158 зниклих безвісти. У переліку полеглих прізвище, ім’я, по батькові, а також дата народження вказані до 209-го номера. Починаючи з наступного, – “невідомі трупи”…
Нещодавно начальник Генерального штабу – Головнокомандувач Збройних сил України Віктор Муженко на своїй сторінці у Facebook оприлюднив досить об’ємну розповідь “Іловайськ через призму часу”. Він повідомляє: “Всього за серпень 2014 року втрати ЗСУ склали: безповоротні – 427 чоловік, 781 – санітарні (поранення, контузії тощо, зокрема й психологічні травми). За підтвердженими даними й списком загиблих і поранених, у період із 21 серпня по 5 вересня 2014 року, зокрема в районі Іловайська, загинули 150 військовослужбовців Збройних сил, 90 – отримали поранення. Це – реальні цифри. Щодо кількості загиблих від 366 до 500 чоловік, якими оперували Генеральна Прокуратура, військовий прокурор, направлено два запити на ім’я Генерального прокурора України щодо підтвердження відповідних цифр і порівняння обліку ЗСУ з тим обліком, який є в Генеральній прокуратурі. Ні на один, ні на другий запит нам так відповіді й не надійшло”.
Доки посадовці намагаються узгодити інформацію, безпосередні учасники тодішніх кривавих подій, які змогли вийти живими з розстрілу, стверджують, що загиблих не менше тисячі.
– Полтавщина в Іловайському котлі втратила 27 бійців. Троє наших краян понині вважаються зниклими безвісти. Є надія, що вони знаходяться в полоні і їх вдасться повернути додому, – розповідає співорганізатор заходу, учасник АТО, голова громадської організації “Сім’ї загиблих учасників бойових дій Полтавщини” Іван Петренко.
З ініціативи громадського об’єднання й відбулася панахида, а згодом у Полтавському краєзнавчому музеї імені Василя Кричевського пройшов тематичний “круглий стіл”. Майже впродовж двох із половиною годин безпосередні учасники подій, пов’язаних із Іловайським котлом, розповідали присутнім на заході про те, що пам’ятають до деталей свою дорогу смерті, яка, на щастя, саме їх привела до життя.
Офіційна інформація
– Слідство щодо іловайських подій ще триває. Днями Генеральний Прокурор заявив, що він невдовзі буде готовий надати інформацію щодо напрацювань слідства, – розпочинає виступ заступник військового комісара Полтавського обласного військового комісаріату Едуард Бородай. (Його завдання – ознайомити учасників “круглого столу” з офіційними даними). – Без взяття інших міст Іловайськ втрачав свою стратегічну позицію. Виходів із цієї ситуації українські військові розглядали кілька. Генералові Муженку запропонували взяти Іловайськ повністю, ввести туди близько 1200 бійців і триматися до 1 вересня, коли очікували підходу резерву з 95-ї та 79-ї бригад, що вже формувався. Рішення не ухвалили. Інший варіант – відхід дрібними колонами по 10–15 машин у різних напрямках на широкому фронті. Зокрема і на південь, бо там був простір для руху в район Маріуполя, а можливо, і в район Гранітного. Розглядали й інші варіанти, але відомо, яке рішення прийняли – йти “зеленим коридором”.
За наказом 29 серпня керівник сектора “Б” Руслан Хомчак дав команду на вихід українських підрозділів о 4.40 – 4.45. Підрозділи прибули о 7.00 – 7.30. О шостій ранку до Многопілля приїхав російський бронетранспортер, де офіцер повітряно-десантних військ повідомив про зміну умов виходу: російська сторона дозволить вихід українським підрозділам за визначеним маршрутом без зброї, боєприпасів, бойової та іншої техніки. Офіцер збройних сил РФ неодноразово відтягував час переходу через так званий “зелений коридор”. Лише потім стало відомо, що цей час був потрібен підрозділам Російської Федерації для облаштування техніки, з якої обстрілювали українські війська, – продовжує розповідь Едуард Бородай. – Незважаючи на надзвичайні критичні обставини, багато українських воїнів прийняли бій поблизу села Червоносільське і завдали значних втрат підрозділам Російської Федерації. Одночасно керівництво АТО задіяло два літаки для ураження супротивника. Обидва завдання виконали. Один літак збили. Пілот встиг катапультуватися. Це був останній виліт. Після цього авіація в АТО не застосовувалася, бо територія була насичена підрозділами й засобами для ураження літаків.
“Напад росіян був для нас раптовим, неочікуваним, малопрогнозованим. Все ж таки ми сподівались, що існує міжнародне гуманітарне право, право війни, недоторканність кордонів, позицій тощо. І це буде тим стримуючим чинником, який зупинить російську агресію… Якби нам стало відомо, що в ніч із 23 на 24 серпня 2014 року відбудеться російське вторгнення, то я думаю, що ніякого параду (в Києві. – Ред.) не було б, – йдеться у розповіді Віктора Муженка. – Нам стало відомо начебто про російське вторгнення вдень 24 серпня. Реально підтвердилася інформація 26 серпня, коли взяли в полон перших 10 військовослужбовців російських збройних сил”.
– “За три дні я зібрав 159 загиблих і 212 поранених”, – цитує свідчення полковника Ігоря Палагнюка, якого першим допустили у розстріляний “зелений коридор”, Едуард Бородай. – “Росіяни мені віддали полонених, яких я перемотував бинтами, видаючи за поранених, оскільки ДНРівці не хотіли випускати полонених. Забрали б їх у Донецьк. А полонених було близько 400 осіб”.
Слово – свідкам подій
– У сектор “Б” я прибув 25 серпня 2014 року, – ділиться спогадами учасник АТО, голова Полтавського обласного відділення ГО “Всеукраїнська спілка учасників АТО, бойових дій і миротворчих місій” Анатолій Клеценко. – Вважаю, що вище керівництво держави, Міністерство оборони України, Генеральний штаб мали не допустити Іловайської трагедії. Сам міністр Гелетей (Валерій Гелетей – міністр оборони України з 3 липня по 14 жовтня 2014 року. – Ред.) має понести відповідальність за допущення такої ситуації, а також начальник Генерального штабу Муженко, який нині каже: “Я не знав, що росіяни прорвалися, що йдуть російські колони”. Взагалі Генштаб, я це бачив особисто, дуже не переймався ситуацією, що склалася там. Все віддали на відповідальність штабу АТО, що в Краматорську. Мені довелося працювати у штабі сектора “Б”. Штаб сектора і штаб АТО, до речі, на той час – це як кіт і собака, абсолютне непорозуміння, відсутність відповідальності. Тоді ж, пригадую, була втрата управління. Тобто війська зі штабу керувалися фактично по мобільному телефону. Ніякого нормального зв’язку не було, він працював неефективно. Не було б Іловайської трагедії, якби штаб АТО на чолі з Назаровим (Віктор Назаров – начальник оперативного штабу АТО. – Ред.) і очільник Генерального штабу Муженко не обіцяли допомогу. Її не було навіть де взяти. Тільки завдяки мужності простих бійців, рішенням, які приймали командири рот, батарей, вдалося зупинити ворога практично на тій ділянці, яка є нині.
Великі надії Анатолій Клеценко покладає на тимчасову слідчу комісію Верховної Ради і Генеральну Прокуратуру, які розслідують обставини трагедії.
– Ще до Іловайського котла бойові дії на сході України потрібно було називати не АТО, а реальною війною. У нашого військового й політичного керівництва досі немає сміливості, щоб назвати речі своїми іменами, – переконаний Анатолій Клеценко.
– Під час оточення міста було три кільця. Коли всередині перебували добровольці, одне з кілець зробили саме сепаратисти. Тобто вийшов весь Донецьк. Вони розуміли: якщо ми відрізаємо Іловайськ, де залізниця, станція, їм перестають надходити боєприпаси, продукти. Тому всі донецькі угруповання були там. Донецьк був майже чистий. Тоді якихось логічних дій у цьому напрямку керівництво АТО не прийняло. Наступне кільце навколо оточення сепаратистів зробили Збройні сили України, слава Богу, одумалися. І ближче до 26-го числа утворилося третє кільце – з військ Російської Федерації. Тобто між кільцями росіян і сепаратистів стояли бійці ЗСУ. У самому Іловайську залишалися воїни “Донбасу” і деякі малокомплектні добровольчі батальйони, – згадує боєць полку “Азов” (на час іловайських подій “Азов” мав статус батальйону. – Ред.) Юліан Матвійчук. – 23-го числа, коли ми втратили дуже багато людей при наступі, керівництво побачило, що починається замикатися кільце, й нам дали наказ виходити з міста дуже швидко. Ми знали, що там лишається “Донбас”, але наказ є наказ. Ми поїхали в Старобешеве, закріпилися там і залишили зону бойових дій. Втрати для батальйону були найбільші за всю історію наших операцій. Із такими втратами для нашого підрозділу може “позмагатися” Широкине, хоча операція стосовно нього вважається вдалою. Хлопці з інших підрозділів і ми, коли були в Іловайську, дуже потребували підтримки артилерії, танків і БТРів, щоб вони прикривали нас, доки ми “чистили” місто. Не отримали допомоги ні від кого. Крапки над “і” розставить час. Не були готові Збройні сили України до такої операції.
– Хто каже, що Іловайськ не був стратегічним об’єктом, помиляється. Це – неправда. На той час це єдине місто в секторі “ДНР”, яке могло приймати вантажі й розподіляти їх в підрозділи “ДНР”. Там була найбільша залізнична станція. І, якби ми захопили місто, Донецьк повністю втратив би всіляку логістику з Російською Федерацією. Дорога Ростов – Донецьк пролягає через Іловайськ. Також з Іловайська можна потрапити в Луганськ. Тому на той час це був справді стратегічний об’єкт, причому найважливіший, – пояснює боєць батальйону “Донбас” Ігор Гевко. – Наказ на штурм Іловайська віддав Муженко. І всі добровольці з ним погодилися, бо вони йшли звільняти свою землю. Ніхто не думав, що може бути по-іншому. Вина в Іловайській трагедії Генерального штабу й усіх командирів, які управляли військами, незаперечна. Починаючи з 23 серпня, Хомчак (Руслан Хомчак – керівник сектора “Б”. – Ред.) постійно доповідав Муженкові й Гелетею про те, що ми потрапляємо в оточення, в нас закінчується боєкомплект. Ми знаходимося на великій відстані від контрольованої території. “Дайте команду на вивід добровольчих батальйонів з Іловайська, бо в них теж закінчується боєкомплект, а в мене немає ресурсів їм допомогти”, – звертався Хомчак. Не було команди. Її не було в принципі. Хомчак давав наказ виходу військ з Іловайська.
“Як варіант я особисто пропонував генералу Руслану Хомчаку зайти в Іловайськ, зайняти кругову оборону до очікування готовності резервів, призначених для деблокування. Була така можливість… Він мені сказав: “Я це завдання виконати не можу, тому що мені добровольчі батальйони поставили ультиматум: або ми виходимо всі разом, або ми виходимо самі, а ви тут, якщо хочете, залишайтесь і дійте, як вважаєте за потрібне”. Генерал Хомчак повідомив, що прийняв рішення щодо виводу всього угруповання”, – йдеться у розповіді Віктора Муженка.
Він називає найголовнішою причиною Іловайської трагедії і великих втрат українського війська вторгнення російських військ. Інша, додає, – неузгодженість, хаотичність і недостатня компетентність при плануванні операції виходу з оточення.
Скільки б не говорили, не уточнювали статистику, але це не допоможе батькам, які й досі шукають своїх дітей серед списків “невідомих трупів”, проходять ДНК-експертизи й із примарною надією очікують своїх дітей додому. Іловайськ – це історія горя, але водночас історія мужності й жертовності синів України, любові до своєї землі й готовності її захищати.
– Це не тільки історія трагедій, це ще й історія обману. Історія героїзму. Про це також треба писати, про це також повинні пам’ятати люди. Ми не були вівцями на бійні, не треба нас так сприймати. Хлопці билися героїчно й завдали чималих втрат росіянам, перебуваючи у заздалегідь програшному становищі. Ось це народ України і повинен пам’ятати про хлопців, – ці слова командира батальйону “Донбас – Україна”, який у серпні 2014-го року був начальником штабу – першим заступником командира батальйону “Донбас” й виходив з іловайського пекла, В’ячеслава Власенка уже, мабуть, стали крилатими.
Анна ВАСЕЦЬКА.
[1]