У вечері того фатального дня, 29 січня 1994 року, в “Ленкомі” повинен був відбутися спектакль “Поминальна молитва” з Євгеном Леоновим у головній ролі. Коли глядачам оголосили, що вистава не відбудеться через смерть актора, жоден із них не здав свого квитка. Із найближчого храму принесли свічки, і народ весь вечір простояв з ними біля театру. На його похорон, що відбувся на Новодівичому кладовищі, прийшли тисячі людей. І через кілька років Григорій Горін розповідав: “Багато і зараз не вірять в смерть Леонова. Смерть акторів взагалі стала поняттям ірреальним. Якщо звучить голос, якщо особу мало не щотижня показують по телевізору, якщо фотографії з обкладинок книг… До чого тоді тут смерть? Найкраще цю нісенітницю означив хлопчик у нас у дворі. Йому було років шість, він грався в пісочниці. Його товариш, старший років на два, повідомив йому почуту звістку: “Вінні-Пух помер!” “Брешеш! – спокійно сказав хлопчик. – Вінні-Пух не помер. Він сьогодні ввечері йде в гості!”
Геніальний комік радянських часів Євген Леонов народився в сім’ї московського авіаконструктора і домогосподарки. Жили Леонови в комуналці на Василівській вулиці, але, незважаючи на тісноту, будинок їх завжди був повним гостей. Мама Ганна Іллівна була душею компанії, вміла так смішно розповідати будь-які історії, що гості готові були слухати її годинами. Маленький Женя явно у матері перейняв цей талант. Коли Євген Леонов закінчив сьомий клас, почалася війна. Всю війну Леонови працювали на авіаційному заводі: батько – авіаконструктором, мати – табельницею, брат – копірувальником, а Женя – учнем токаря. На початку війни майбутній актор вступив до авіаційного технікуму, але так його і не закінчив. Художня самодіяльність захопила Євгенія, і з третього курсу він пішов у Московську експериментальну театральну студію. Далекий від мистецтва хлопець, який навіть піджак попросив на іспит у свого старшого брата, підкорив приймальну комісію своєю чарівністю.
Справжнє визнання драматичного таланту Леонова прийшло, коли він був уже кінозіркою. У 1966 році знаменитий на той час на весь Радянський Союз комедійний актор зіграв серйозну драматичну роль Креонта, царя-тирана в п’єсі “Антігона” давньогрецького драматурга Софокла. У 1979 році артист пішов з театру імені Станіславського до свого колишнього викладача Андрія Гончарова, який тоді був художнім керівником театру імені Маяковського.
Євген Леонов любив свою професію до трудоголізму. Він виходив на сцену з температурою і запаленням легенів. Але Гончаров був незадоволений ним, адже актор часто відмовлявся від участі в спектаклях через зйомки в кіно. Останньою краплею стала зйомка популярного актора в рекламі риби. Режисер зібрав трупу і образив Леонова перед колективом, запропонувавши пустити шапку по колу, щоб зібрати акторові грошей, раз він так їх потребує, що опускається до реклами. Леонов пішов до Марка Захарова в театр імені Ленінського комсомолу.
У 1988 році під час гастролей “Ленкому” в Гамбурзі Євген Леонов пережив клінічну смерть. Він зіграв Підсудного в п’єсі “Диктатура совісті”, а через три дні після вистави у нього зупинилося серце. Леонову зробили коронарне шунтування, але відразу після операції у актора стався обширний інфаркт. Артист пролежав у комі шістнадцять діб, і весь цей час за улюбленого актора переживала вся країна. І він повернувся.
Не минуло й півроку після клінічної смерті, як Леонов знову вийшов на сцену у виставі з символічною назвою “Поминальна молитва”, зігравши головну роль Тев’є-молочника. Артист був задіяний в цьому спектаклі шість років.
Актор мав таку популярність, що його хотіли знімати практично всі радянські режисери. Несподівано він “зрадив” своєму комічному амплуа, зігравши козака Якова Шибалка в мелодрамі Володимира Фетіна “Донська повість” за оповіданнями Михайла Шолохова. Драматична роль була виконана Леоновим настільки блискуче, що він отримав за неї відразу дві премії: на Всесоюзному фестивалі в Києві і на ІІІ Міжнародному фестивалі в Нью-Делі.
У 1969 році голосом Леонова заговорив один із найвідоміших радянських мультиплікаційних персонажів – Вінні-Пух.
Разом із Анатолієм Папановим, Всеволодом Сафоновим і Олексієм Глазиріним Євген Леонов утілив образ цілого покоління, що пройшло війну, в пронизливій кіноповісті Олексія Смирнова “Білоруський вокзал”, яка отримала приз на фестивалі в Карлових Варах. Актор вразив глядачів своїм перевтіленням відразу в двох ролях в ексцентричній комедії Олександра Сірого “Джентльмени удачі”. Але однією з кращих його ролей вважається роль Сарафанова в кінодрамі “Старший син” Віталія Мельникова. У 1978 році Марк Захаров, у якого на той час Леонов грав у театрі, запропонував акторові роль короля у фільмі “Звичайне диво”. Це був справжній професійний виклик. Леонову належало втілити той же образ, що до нього грав великий Ераст Гарін. Що з цього вийшло, знає кожен шанувальник радянського романтичного кінематографа.
У середині вісімдесятих Леонов зіграв у фільмі Георгія Данелії, який став згодом культовим. Це була фантастична сатирична комедія “Кін-дза-дза”. У 1978 році зібралася комісія, щоб присвоїти Євгену Леонову звання народного артиста СРСР. Її члени дивувалися, чому вони не зробили цього раніше. Євген Павлович на той час був, без перебільшення, всенародно улюбленим актором.
Підготувала Марія ВІТРИЧ.
[1]