«Що не рік – то й похорон… – Людмила завітала до редакції за порадою. – Мама була інвалідом, померла позаторік. Батько слабував, Володя був йому першим помічником. Та коли покликали сина до війська, довелось мені частіше приїздити у Пристанційне Новосанжарського району, допомагати старенькому. Хто міг подумати, що Володя приїде додому… померти. Він ні на яку болячку до війни не скаржився. А тут тобі «гостра коронарна недостатність при ішемічній хворобі серця». Це в мене серце іноді підводить – у нього воно ніколи не боліло. Поховали Володю в листопаді. Оце якраз півроку минуло. А через два місяці не стало й батька. Запікся…»
…Пригадується холодний листопадовий день, коли в Пристанційному прощалися із Володимиром Балею, проводжали в останню дорогу. На цвинтарі була нагода поспілкуватися з його бойовими товаришами. Гарні відгуки про нашого земляка. «Він уже заслужив статус учасника бойових дій у зоні АТО. Необхідні документи зібрано, так що незабаром і посвідчення буде готове», – розповідали офіцери.
Посвідчення учасника бойових дій у зоні АТО рідним загиблого чи померлого атовця не видається – для них досить довідок для того, аби отримати допомогу та призначити пільги. Тож за кілька днів після похорону Яків Павлович з донькою почали клопотатися про ті папери. І ось, нарешті, отримано витяг із протоколу засідання військово-лікарської комісії Північного регіону по встановленню причинного зв’язку захворювань, поранень, контузій, травм, каліцтв у колишніх військовослужбовців. У завіреній головою комісії і скріпленій печаткою довідці чорним по білому зазначено, що захворювання Балі Володимира Яковича «ТАК, ПОВ’ЯЗАНЕ ІЗ ЗАХИСТОМ БАТЬКІВЩИНИ». Ці слова у витязі – великими літерами. Комісія засідала 5 лютого цього року, і невдовзі витяг із протоколу було направлено на адресу батька в Пристанційне. Але Якова Павловича живим цей документ не застав – його серце спинилось 19 січня.
Відбувши і третій похорон, Людмила із батьковим заповітом на її ім’я почала оббивати пороги – військкоматів, різних чиновницьких установ. Всюди одна і та ж відповідь: у разі загибелі чи смерті військовика допомога видається батькам, дружині чи дітям, а сестри в переліку не значаться.
«Володя жив у мене в Комсомольську не рік і не два – десять. Працював, правда, неофіційно. Прописаний був у батьків у Пристанційному. Коли не стало матері, повернувся в село, щоб батькові допомагати. Ні дружини, ні дітей у брата не було. Ось така історія…» Крапку в ній ставити рано. Людмила Яківна побувала у військкоматі, прийняв її голова Новосанжарської райдержадміністрації Сергій Бульбаха, уважно вислухав, пообіцяв розібратися, порадити, допомогти.
Цьогоріч поминальний понеділок співпав із Днем Перемоги. Чи хоч хтось із земляків, із представників сільської влади добрим словом згадав захисника України, чиє молоде життя обірвалося в розквіті сил, хоч і не на передовій?.. Він, той передній край, був свіжий у пам’яті Володі і знову кликав його. Та так і не дочекався…
Петро ЖАБОТИНСЬКИЙ
Журналіст
[1]