Говорячи про старшого лейтенанта 16-го окремого мотопіхотного батальйону полтавця Андрія Ярешка, побратими характеризують його словом “кремінь”, наголошуючи на стійкості бойового товариша. Водночас відзначають: він був оптимістом. “І любив життя”, – додає дружина полеглого захисника України Люся Ярешко.
П’ятого березня 2016 року Андрія Ярешка не стало – при виконанні бойових обов’язків у промзоні Авдіївки його підрозділ потрапив під мінометний обстріл. “Він піднімав солдатів в атаку для відбиття втрачених позицій. Завдання виконали, але офіцер загинув на полі бою”, – розповідає командир 16-го окремого мотопіхотного батальйону 2014 – 2015 років, підполковник запасу Іван Петренко.
Нещодавно на плацу 179-го об’єднаного навчально-тренувального центру військ зв’язку ЗСУ, що в Полтаві, Люсі Ярешко вручили орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня, яким нагороджено її чоловіка посмертно.
– Із цього навчального центру розпочався бойовий шлях Андрія: тут він стояв у солдатському строю, тут формувався 16-й окремий мотопіхотний батальйон, – розповідає Іван Петренко. – От і виникла ідея провести церемонію вручення ордена у військовій частині, на плацу. Крім того, це ж бойова нагорода, опалена порохом і скраплена кров’ю, тому має бути передана гідно. Андрія Ярешка знав людиною чистого серця, душевним, відповідальним, батьком і товаришем для солдатів. Із перших днів він вирізнявся відповідальністю. До солдатів він ставився як до друзів, а не підлеглих. У квітні 2015 року Андрій Ярешко демобілізувався разом з іншими бійцями підрозділу. Проте, повернувшись додому, не знаходив собі місця. Казав дружині: “Хлопці прийшли на заміну молоді, необстріляні, вони нічого ще не знають. Я повинен повернутися”. І в червні минулого року повернувся на службу у свій батальйон. У січні
2016-го підрозділи 16-го ОМПБ зайняли позиції у промзоні Авдіївки. Андрій Ярешко перебував на вістрі подій.
5 березня поряд із ним розірвалася 120-міліметрова міна, він одержав важкі поранення. Помер фактично на полі бою.
– Ми познайомилися з “Яром” минулого року. Я був “партизаном”, себто мобілізованим, а він прийшов уже контрактником, до речі, одним із перших офіцерів-контрактників. Спочатку ми, “партизани”, поставилися до такої події насторожено, мовляв, це ж він зараз буде нас вчити, як діяти. Але з ним працювалося комфортно, – ділиться спогадами заступник командира роти вогневої підтримки капітан Віктор Лєбєдєв. – На початку березня ми зайшли в авдіївську промзону. З наступного дня територію, де перебували, почали активно обстрілювати снайпери. Андрій прийшов до нас і каже: “Давайте поставимо загороджувальний заслін зі старих розбитих автомобілів, щоб завадити снайперам”. Як командир взводу він міг просто віддати наказ бійцям, але натомість працював разом з усіма. Зранку ми з ним зустрілися, обговорювали, в якому місці краще розташувати бліндажі. Домовилися ближче до обіду попити кави. Але не склалося. Мене викликали в штаб, а через кілька годин я дізнався про його смерть…
Командир 2-ї мотопіхотної роти капітан Володимир Іванов говорить, що кращого командира взводу, ніж Андрій Ярешко, в нього не було. Так характеризує бойового побратима:
– Справжній патріот України. Кремінь, якого не можна зрушити. Не пам’ятаю наказу, який би він не виконав. Він не зважав на побутові незручності, холод, голод, дощ… Такі, як Андрій Ярешко, наближають нашу перемогу, а вона неодмінно за нами!
Дружина полеглого бійця Люся Ярешко розповідає, що спочатку чоловік мав позивний “Ленін”. Пояснював: “Бо лисий і багато керую”. Потім одержав інший – “Мужик”. Останній позивний у старшого лейтенанта Ярешка був “Яр”.
– Андрій загинув 5 березня, а 17 травня виповнилося б 30 років нашого подружнього життя. 19 липня йому було б 52. Маємо дорослу доньку. Їй 30 років. Та онуків чоловік, на жаль, не побачив, – говорить Люся Ярешко. – Поруч із ним я почувалася щасливою, захищеною жінкою. Не знала, як це, йдучи дорогою, нести сумку чи вийти з тролейбуса, щоб він не подав мені руку. Андрій був світлою, доброю, духовною людиною, любив приймати гостей. Хотів, щоб в Україні все налагодилося. Повсякчас казав: “Яка у нас хороша, золота молодь. Їй тільки не дають розвиватися”. Був великим життєлюбцем і не терпів несправедливості.
Коли почалася мобілізація, уже знав, що має робити. Наступного ранку пішов у військкомат, повернувся додому й каже: “Я їду”, – хоч і мав за плечима лише строкову службу в армії й один раз його викликали у Кривий Ріг на перепідготовку. Моя онкологічна хвороба його не втримала. Та й я зупинити не могла, бо сама добре розуміла, що хтось має нас захищати. Він дуже переживав за бійців. Говорив: “Це мої діти. Як я сидітиму вдома, а вони там гинутимуть”. Після року служби за мобілізацією всі його хлопці лишилися живими. Він їх беріг. Перші півтора-два місяці після повернення йому взагалі ніхто з товаришів по службі не дзвонив. Я запитувала, чому. Андрій відказував: “Та сердяться”. А потім вони почали телефонувати, бо усвідомили, що, змушуючи їх працювати й бути пильними, нехай навіть підвищуючи часом на них голос, він беріг їх. Тож потім вони дзвонили й казали: “Григорович, вибач нас. Ми тільки на дембелі усвідомили, що ти врятував нам життя”.
Вручаючи бойову нагороду, перший заступник голови обласної ради Євгеній Холод запевнив, що обласна влада постійно спрямовуватиме зусилля на соціальний захист бійців АТО, їхніх родин. Вшанування подвигу солдатів, які віддали життя за Україну, повинне слугувати патріотичному вихованню молоді.
Анна ВАСЕЦЬКА
“Зоря Полтавщини”
[1]