- Зоря Полтавщини. Громадсько-політична газета - http://www.old.zorya.poltava.ua -

Ікона як світло у позаземний світ

Нинішні дні Великого посту не одного українця спонукають до роздумів про особисту долю, долю нашого краю, України, а може, й цілого світу, який так міняється, та, на жаль, не на краще. Друге десятиліття нового XXI століття приносить багато тривоги і непевності: що ж воно буде далі? Хочемо чи не дуже, але звертаємося до Бога. А тим більше, що сьогодення налаштовує навідуватися на молитву до храму, або ж і дома – перед святою іконою Господа Ісуса Христа, Богородиці Марії та котрогось улюбленого святого.
Осторонь цих проблем не стоїть і наука, зокрема наука мистецтвознавства. Тим більше, що вивчення сакрального мистецтва, тобто мистецтва, яке приявне в храмах у вигляді ікон, настінних розписів, мозаїк, скульптур на євангельські теми, було у центрі уваги діячів класичного мистецтвознавства. Практично до XIX століття дослідження образотворчого мистецтва у більшості цивілізованих країн світу оберталося навколо релігійної тематики. Світські жанри стали домінувати тоді, коли суспільство секуляризувалося  або ж зовсім стало атеїстичним, як це було за совітів на одній шостій земної кулі.
Але правда, як би її не ігнорували, завжди повертається на круги своя. За чверть століття Української Незалежності вивчення ікони знову набуло прав громадянства: щороку з’являються у київських видавництвах, та тепер й у численних видавництвах обласних центрів, солідні книги про давнє й сучасне українське сакральне мистецтво, а також про світове, закордонне.
У цьому зв’язку читацька громадськість звернула увагу на вихід минулого 2015 року в трьох різних видавництвах трьох фундаментальних книг знаного в Україні та за її межами мистецтвознавця Дмитра Степовика про сучасне мистецтво ікони. Зацікавленість зростає тому, що про відроджену після 1991 року ікону існують неоднозначні думки. І коли Дмитро Степовик видав ще 1996 року свою монографію “Історія української ікони Х–ХХ століть” (Київське видавництво “Либідь”, зразково видана книга витримала три перевидання і досі користується небувалим успіхом, автор нагороджений за неї низкою українських та закордонних премій і відзнак), то це була, як свідчить назва, в основному історична, ретроспективна мистецтвознавча праця. А тут сучасність! Цікаво й інтригуюче! “Український стиль ікон: Творчість Василя Стефурака”. Видало видавництво “Місіонер”, 388 сторінок, майже 200 кольорових репродукцій ікон та інших творів прикарпатського майстра В. Стефурака – талановитого відроджувача ренесансного стилю в українському ікономалярстві. Професор Дмитро Степовик з його майже піввіковим стажем роботи в Інституті мистецтвознавства, фольклористики й етнології імені М. Рильського Національної академії наук давно позиціонує себе як дослідник стилів у ділянці мистецтва ікони, чим не раз викликав на себе “вогонь” критиків, що були прихильниками тільки і виключно візантинізму в іконі. І ось на прикладі творчості  В. Стефурака учений (до речі, носій трьох докторських ступенів – філософії, мистецтвознавства й теології, академіка Академії наук вищої освіти України) доводить, що український варіант стилю ренесанс, що розквітав в Україні в XVI столітті, має сьогодні чимало послідовників, а Василь Стефурак з Івано-Франківщини – один із найталановитіших майстрів неоренесансу в сонцесяйній, надзвичайно гарній іконі сьогодення.
Майже одночасно в Київському видавництві імені Олени Теліги побачила світ друга монографія Дмитра Степовика “Необароко: Ікони Олександра Охапкіна” на 416 сторінок з майже 300 репродукціями цього фантастичного ікономистця із степового міста Олександрії. Його численні виставки в Україні та за кордоном викликали не те що захоплення або осудження, а цілий, можна сказати, “фурор” – тим, що Охапкін одягнув Господа Ісуса Христа в українську вишиванку, дав йому в руки різдвяного дідуха; так само пресвята Богородиця Марія – завжди в національному оточенні українського побуту: біля неї яблука, соняшники, наш керамічний полив’яний посуд. Тобто українізація ікони досягла у творах О. Охапкіна найвищих щаблів краси й величі. Не порушуючи, до речі, жодного встановленого в давнину правила малювання ікон. Та все ж! Виховані на візантинізмі наші віруючі не раз казали: ікони Охапкіна неканонічні! І ось професор, академік, доктор трьох наук Дмитро Степовик, якого не так легко звинуватити у незнанні церковних канонів іконотворення, доводить у книзі, що новітній варіант давнього стилю бароко дуже добре влягається в саму істоту ікони – як світла з Божественного позаземного світу.
Третя монографія Дмитра Степовика “Володимирський собор у Києві: Історія. Архітектура. Малярство” побачила світ також 2015 року в Київському державному видавництві “Дніпро”: це 376 сторінок із 150 репродукціями. На найвищому друкарському рівні видана книга (як і дві попередні), присвячена Тисячоліттю упокоєння Хрестителя України-Руси князя        Володимира Великого (1015–2015) та 120-річчю освячення собору в серпні 1896 року. Учений наводить на основі скрупульозного вивчення давніх матеріалів драматичну 34-річну історію побудови й розпису нинішньої патріаршої катедри УПЦ Київського патріархату, над зведенням якої трудилося понад 5 архітекторів, а в розписах брало участь аж 96 художників – вихованців Римської академії Святого Луки, Петербурзької академії художеств, Київської приватної рисувальної школи Миколи Мурашка.
Хоч книги побачили світ 2015 року, але, за словами професора Дмитра Степовика, він трудився над збиранням матеріалів, писанням текстів і добором репродукцій понад двадцять років.

Віталій КРАСНОПІЛЬ
Мистецтвознавець

Print Friendly, PDF & Email [1]