Полтава втратила воїна, який захищав нашу країну на буремному сході. У Свято-Успенському кафедральному соборі УПЦ КП прощалися зі старшим лейтенантом Андрієм Ярешком. Він загинув 5 березня під час мінометних обстрілів, які вели російсько-терористичні формування. Вшанувати пам’ять загиблого бійця прийшли родичі, знайомі, товариші по службі.
Ще з першої мобілізації Андрій Ярешко потрапив служити до 16-го батальйону територіальної оборони, який нині реорганізований у 16-й окремий мотопіхотний батальйон. “Коли батальйон переформатували і наші хлопці демобілізувалися, то він знову в червні минулого року добровольцем пішов до лав Збройних сил України і виявив бажання служити у тому ж батальйоні, в якому служив раніше. Андрій завжди був прикладом для бійців”, – розповів архієпископ Полтавський і Кременчуцький УПЦ КП Федір. Владика був особисто знайомий із загиблим, адже разом з волонтерами неодноразово відвідували селище Борова Харківської області, де свого часу базувався 16-й батальйон тероборони. “Якщо копати окопи, то він разом із бійцями – перший. Коли бачив, наприклад, що солдати натягують колючий дріт, відразу йшов допомагати. Тобто не зважав на те, що він – офіцер. Ніколи не відмовлявся нести службу на блокпостах. Місцевих жителів на сході, які перетинали блокпост, завжди зустрічав доброзичливо, переконував їх, що українське військо прийшло, щоб захистити”, – пригадує перший командир 16-го тербату Іван Петренко.
Владика Федір навів приклад вчинку, який характеризує Андрія Ярешка: “Коли Андрій отримав медаль, командир вмовляв його, аби вручити нагороду перед строєм побратимів. Та один із солдатів дуже засмутився, що йому нагороду не дали. Тоді Андрій, не задумуючись, переправив ім’я у посвідченні й віддав свою нагороду тому бійцю”.
Авдіївку, де зараз базується 16-й ОМПБ, останній місяць постійно обстрілюють. Заступник командира роти вогневої підтримки 16-го ОМПБ Василь Гудзь відвозив пораненого Андрія на спостережний пункт і передавав медикам. Чоловік пригадує: “Обстрілювали промзону Авдіївки. Це раніше була так звана “сіра зона”, яку ми зайняли. Обстрілювали так сильно, що здавалося – хочуть зачистити, щоб самим зайти. Спочатку стріляли дрібним калібром, а тоді підтягнули 120-міліметрові міномети і почали “поливати” чітко квадрат за квадратом. Коли закінчився перший обстріл, то хвилин 30–40 було тихо. Андрій першим намагався вибратися із укриття, але навіть не встиг вийти із дверей – за п’ять метрів від нього прилетіла і розірвалася міна. Юра, ще один наш боєць із Чернігова, загинув на місці. Андрія вивезли із промзони на нашій санітарній машині. Назустріч виїхав реанімобіль. Я сам його передавав медикам, бачив, що живий. Ноги були посічені, але найстрашніше – поранення голови. Та ввечері наш фельдшер Людмила розповідала, що в машині йому стало гірше, він прямо у “швидкій” і помер”.
Усі, хто знав Андрія Ярешка, пам’ятають його відповідальність, скромність, саможертву, відданість справі, яку робив. “Такий чоловік, кремінь всередині, але скромний дуже. Ніколи і слова від нього не чув, що йому важко. За солдатів стояв горою, як справжній командир”, – не стримує хвилювань Василь Гудзь.
На прощання із захисником України зібралися сотні полтавців, котрі проводжали Героя в останню путь на колінах. Поховали Андрія Ярешка на Алеї Героїв центрального міського кладовища Полтави. У бійця осиротіли дружина і донька.
***
Незважаючи на лагідну весняну погоду, на очах багатьох кременчужан, які того дня зібралися біля міського Палацу культури, бриніли сльози. Їх не приховували навіть міцні чоловіки у камуфляжі – вони прийшли провести в останню путь свого земляка і побратима Володимира Шаповала, який загинув 6 березня поблизу міста Щастя Луганської області. Він служив молодшим сержантом 92-ї окремої механізованої бригади. Боєць був мобілізований у серпні 2014 року, а згодом продовжив службу на контрактних умовах.
Згідно з повідомленням Кременчуцького об’єднаного військового комісаріату авто, в якому знаходився Володимир Шаповал, підірвалося на гранаті. Життя, що обірвалося на самому злеті, навіть не досягнувши 40-річної межі, не повернеш. Як неможливо повернути батькам сина, дружині – чоловіка, а донькам, найменшій із яких всього дев’ять років, – батька…
Скорботний кортеж на в’їзді у Кременчук зустріла почесна варта із близько півсотні автомобілів. Прощалися із Володимиром Шаповалом спочатку в селі Піщаному Кременчуцького району, в якому мешкають його батьки. У міський Палац культури, де продовжилася церемонія прощання, йшли і йшли люди – родичі Володимира, його однокласники, колеги по роботі (працював загиблий у НВФ “Техвагонмаш”), бойові побратими. Було багато людей, які за життя не були знайомі з Героєм, але прийшли вшанувати пам’ять захисника української землі. Відспівали покійного бійця у Свято-Миколаївському соборі. Свій останній спочинок він знайшов на Алеї Героїв Свіштовського кладовища Кременчука.
Згасла свічка життя ще одного мужнього захисника. Скорботний список кременчужан, які полягли в зоні АТО, захищаючи Україну від підступного ворога, поповнився ще одним прізвищем. Коли ж у ньому, як і в загальнодержавному переліку жертв неоголошеної війни, що до сих пір точиться на українському сході, нарешті буде поставлена крапка?!.
***
Наші земляки полягли за мирні весни, за Україну, яка піднімається з колін. Нехай Господь прийме їх у Царстві Небеснім, а земним “князям” пошле розуму упокорити гординю, жадобу, марнославство. Адже кому багато дано, з того й спитають за дуже високим рахунком.
Юлія ДУМКА-КОНДРАТЬЄВА
“Зоря Полтавщини”
Ілона БОГАЧ
Журналіст
[1]