Початок і завершення життєвого шляху Леоніда Васильовича Думенка позначений історичними віхами українського державотворення. Народився він 22 січня, в День Соборності України. Пішов за межу вічності 16 липня – у День проголошення Декларації про суверенітет нашої країни. Збіг обставин? Але ж випадковості тільки підтверджують закономірності…
Звісно, у 1951 році, коли побачив світ Льоня Думенко, про День Соборності мало хто знав. Але в козацькій Лютеньці Гадяцького району, малій батьківщині Леоніда Васильовича, ще пам’ятали про відважного повстанського командира Леонтія Христового, який захищав селян від більшовицької сваволі у перші роки радянізації волелюбної України. Згодом, аж у 1990-х, Леонід Васильович розповідав, що сім’ї Думенків і Христових мали родинні зв’язки. В комуністичну пору таке, м’яко кажучи, не віталося. Люди в колгоспному селі тоді ледве виживали й рвали останні жили, щоб вивести дітей “у люди”, тобто – подалі від села. Упослідженого, зневаженого, пригніченого. Шляхів було небагато – армія, Донбас, згодом – найми на “стройки коммунизма”… А ще – освіта, голуба мрія сільських трударів. Леонід учився у школі непогано, особливо любив літературу. Сільська бібліотека, скарбниця знань для місцевої допитливої дітвори, була перечитана, мабуть, уся. Згодом той інтелектуальний багаж служив усе життя, віяв теплим крилом на нелегких журналістських дорогах.
Леонід Думенко був газетним “чорноробом” – кореспондентом районки, майже чотирнадцять років очолював одне з найкращих в Україні видань – “Зорю Полтавщини”. Статус загальнодержавної газета здобула не за красиві очі редактора. Він був удостоєний почесного звання “Заслужений журналіст України”, орденів “За заслуги” ІІІ і ІІ ступенів, багатьох обласних, професійних відзнак. Мав кілька інфарктів, стенокардію, чи не щодня – стреси. “Ви ж був наш чоловік”, – допікав його партійний керівник, коли редактор друкував репортажі з антикомуністичних мітингів. Через пару років і відставний перший секретар, і діючий редактор порозумілися. Але рубець на серці Думенка вже не зник.
Редакторське крісло не втрачало ознак “електричного стільця” і в пору демократичних віянь, і в пору становлення незалежності. Змінювалися часи, державні устрої, а відповідальність за слово, матеріалізоване на шпальтах газети, за колектив, який потребував захисту, підтримки, порятунку від фінансової катастрофи, тільки підвищувалася. Усі, хто працював із Леонідом Васильовичем, відзначають таку його рису: він ніколи не перекладав на підлеглих свою роботу, не вихлюпував емоції чи душевні гризоти. Цінував професіоналізм, по-доброму кепкував із тих, хто видавав посередній матеріал за “нетлєнку”. “Кіоски перевертатимуть завтра читачі, щоб знайти таку блискучу публікацію”, – цілком спокійно говорив редактор, а нерадивий автор стишував гонор. Безбарвні заголовки у нього мали спільний знаменник – “Долі високий небокрай”, а такі ж рубрики також зводилися до загальної – “Благородний вчинок”. І все це “пропонувалося” вмістити на першій сторінці. Після таких характеристик не потрібно було бесід про підвищення професійного рівня.
Взагалі, Думенків гумор – то окремий пласт зорянського редакційного життя. Зараз розумієш, що такою була захисна реакція головного редактора на чиновницьку сваволю, економічний безлад, постійні фінансові загрози, які стоять перед газетою. Чого вони були варті, знав тільки він сам і його родина. Леонід Васильович в останні роки дуже гордився успіхами онуки Анечки. Для неї – гостинець із відрядження, про неї – розповіді колегам, з нею – найщасливіший і найщиріший час. На жаль, такого часу було дуже мало, бо всього себе віддавав роботі. “Зоря Полтавщини” була справді зорею його життя. У редакції – будні, свята, вихідні. Тут – радощі й жалі. Однак мало хто знав, що Леонід Думенко має важку хворобу серця. На людях – завжди виважений, толерантний, коли треба – злегка іронічний, у принципових питаннях – по-конструктивному категоричний… Одне слово, справжній головний редактор. Якось непомітно до нього приклеїлося прізвисько – Дум. Корінь прізвища відображав суть чоловіка, який знав “чарівні” слова, що урезонювали ретивих господарів високих кабінетів, підлабузників, захищали й окриляли колег-професіоналів. Ось тільки не міг заспокоїти власного серця…
Наприкінці 1997-го “Зоря Полтавщини” переходила на комп’ютерну верстку, в тодішньому видавництві “Полтава” нарешті з’явилося високотехнологічне поліграфічне обладнання. Все це, як і кожна нова справа, потребувало самовіддачі, командної роботи, відчуття ліктя. Засиджувалися допізна, сперечалися, шукали рішення… І ось нарешті перший номер оновленої газети з незвичним на той час дизайном вийшов у світ. Милуючись ним, Леонід Васильович проронив: “Класно, коли люди люблять свою роботу”. В першу чергу сам був такою людиною. Таким і запам’ятався назавжди.
Зоряни.
[1]