Нагрудний знак “За оборону Донецького аеропорту” – мізерна частинка тієї шани, яку держава ще має віддати своїм оборонцям. Отримували нагрудні знаки, які вручав очільник Дніпропетровщини Валентин Різниченко, самі “кіборги” й родичі їхніх бойових побратимів, які вже ніколи не повернуться до рідних домівок, – вдови, батьки…
Мешканець села Базилівщина Віталій Прокопенко був мобілізований одним із перших у Машівському районі. Попередня наша зустріч, коли молодому чоловікові після чотирьох місяців перебування в АТО вдалося отримати довгоочікувану відпустку і побувати вдома, запам’яталася тим, що Віталій зовсім не посміхався – лише діставав цигарку за цигаркою й курив, курив…
Цього разу при зустрічі його посмішка була широкою і щирою. І якось одразу потеплішало на душі.
– Потрошку відходиш від пережитого? – якось мимоволі вирвалося запитання.
– Ні… Мабуть, того ніколи не забути.
Щоб перевести розмову, заговорили про нагородження, поїздку до Дніпропетровська. Віталій розповів про урочистості, про те, як діти вручали їм свої малюнки і поробки. І бесіда якось сама собою повернулася до пережитого.
За словами Віталія, Донецький аеропорт йому довелося захищати двічі. Вперше – у кінці серпня минулого року. Вдруге – якраз на Свят-вечір, перед Різдвом. Тоді наші “кіборги” ще утримували новий термінал і вежу. Саме на неї й відправили новоприбулих бійців, серед яких був і Віталій Прокопенко. Майже одразу, через якихось півгодини, тринадцять бійців прийняли перший бій…
– Ми бачили танк, який нас розстрілював. Можна навіть сказати, що заглядали йому в дуло. І якщо в так званий перший заїзд нас дуже підтримувала артилерія, то цього разу ми були сам на сам: з автоматом проти танка.
Віталій розповів, що під час другої черги охорони аеропорту отримав значну контузію. Це сталося під час падіння вежі, по якій танкова гармата “відпрацювала” разів тридцять. Споруда трималася довго, як і її захисники. Танк, каже Віталій, вистрілював боєзапас, відбував на перепочинок і повертався знову. Аж поки вежа не впала. А захисники боронили стратегічний об’єкт ще протягом двох діб – уже з-під уламків.
– У мене й зараз вдома лежить бушлат, що був на мені тоді. Пропалений осколками, – додав Віталій.
Після тих подій частину героїчних “кіборгів” з території аеропорту вдалося вивести. Віталія відправили до Дніпропетровського госпіталю, звідки він попросився на виписку через три дні, мовляв, уже здоровий. Зізнався, що навіть не пам’ятає, як вивозили, бо прийшов до тями значно пізніше. “Трьохсотих” – контужених і поранених – відправляли тоді до Дніпропетровська, Харкова, Селідового, Полтави… Адже із десятка десантників, яких надіслали на зміну Віталію з побратимами, вже через півгодини бою шестеро отримали значні поранення. А комусь судилося назавжди залишитися там, під уламками Донецької фортеці.
Ранньої весни Віталій Прокопенко був демобілізований. Потихеньку звикає до мирного життя. Коли прощалися, на моє побажання, щоб ніколи більше не довелося брати до рук зброю, сказав: “Якщо вимагатимуть обставини – візьму. Треба ж комусь…”
Людмила ТЮТЮННИК
Журналіст
[1]