Зимова сесія для студентів-заочників чомусь проходить у переддень Новорічно-Різдвяних свят. От несправедливість! Замість того, щоб вибирати подарунки, доводиться сидіти на лекціях… Навчаючись заочно, часто їжджу до іншого міста одним і тим самим маршрутом. Цього разу моїм сусідом опинився мовчазний чоловік. Познайомитись не намагався, за довгу дорогу перекинулись лише кількома словами. Навіть заінтригував своєю таємничістю. Я все пригадувала, де могла його бачити. Приїхавши додому, й думати забула про попутника.
…Відгуляли Новий рік. Це свято я не люблю, та й інші довгі вихідні – теж. Друзі й родичі святкують із сім’ями, а я – все сама та сама. Відколи не стало тата, а потім і мами, на свята залишаюся наодинці. Звісно, подруги, тітка з дядьком завжди запрошують до себе на новорічну ніч, але я почуваюся чужою на цьому святі життя.
– Нінусю, ти ж до нас приходь, чекаємо, – умовляла по телефону шкільна подружка Милка. Запрошували більше для годиться, я ж знаю.
– Спасибі, зайду післязавтра, – ввічливо одказувала я.
Подивилася новорічний концерт і спати лягла. Телефон вимкнула, щоб не набридали. Чомусь коли людям добре, їм дуже цікаво, що ж відбувається з тим, кому гірше…
Зате люблю усі новорічні свята, аж до старого Нового року і Хрещення. Заведено так у нас – поки стоять у домівках прикрашені ялинки, ходити вечорами в гості, вручати заздалегідь придбані подарунки, смакувати делікатесами, які в кожному домі різні.
Так я забрела “на вогник” до Кості. Ми з ним знали одне одного з дитинства, та й батьки наші дружили.
– Ти дуже доречно, – з порога заявив приятель. – Справа до тебе на мільйон! Тільки тобі можу довірити!
– Яка справа? Що трапилося?
– Мама “застрягла” в селі й захворіла. А Юлька ще в Польщі, на роботі затримується.
– А я думала, вона вже вдома, – чесно кажучи, планувала потеревенити зі знайомою.
– У тому й справа! Мені треба поїхати днів на три, а малу Алінку немає з ким залишити. Якраз про тебе подумав…
Поїхав Костик і затримався. Виїхати нічим було – снігові заметілі, автобус не ходить, а знайти когось тверезого з власною машиною на свята у селі не зміг. Коли дорогу зрештою розчистили, його мамі покращало.
– Ми завтра приїдемо, завтра, – надривався в телефон Костя, – зв’язок поганий, кажи швидше, все нормально?
– У нас усе добре, не хвилюйся, – кричала у відповідь.
– Тато й бабуся приїдуть завтра, – оголосила я шестирічній Аліні.
Усі дні ми прожили з нею душа в душу. Дивлячись на дівчинку, дуже сумувала, що не маю своїх дітей.
– А сьогодні ми з тобою знаєш що зробимо? Старий Новий рік зустрінемо!
– Як це він старий, коли він Новий? – зацікавилася дитина.
Раптом подзвонили в двері. Перервали розмову…
На порозі стояв… мій недавній попутник з маршрутки. У червоному ковпаку Діда Мороза, з накладною бородою.
– Дядько Толя прийшов! – затанцювала навколо нього Алінка. – Це справжній Новий рік, а ніякий не старий!
– Привіт, мала! – гість підкинув дівчинку на руках і вручив коробку з лялькою. Потім перевів погляд на мене:
– А ви що тут робите, попутнице?
– Алінку розважаю. Батьків немає вдома.
– Давайте разом розважати.
Мала хитрунка з-за широкої спини “Дідуся” показала мені великий палець.
Костя і Толя дружили зі школи. Робота в останнього пов’язана з роз’їздами (тому він і не розповідав про те, чим займається), і привітати сім’ю друга йому вдалося тільки на старий Новий рік. Торік він з’явився до Алінки в образі зимового чарівника, як і належить, 31 грудня. А цього разу не встиг.
– Дядько Толя, ти запізнився, Новий рік тепер зістарився і став старим, – раділа мала господиня.
Старий Новий рік я зустріла набагато цікавіше, ніж звичайний. Зрештою згадала, чому обличчя попутника здалося знайомим: у сьомому класі я виступала за школу на змаганнях із шахів. Толя був у десятому і легко виграв у мене, не звернувши уваги на “малявку”. А тепер, виходить, помітив. Сподіваюся, наступні свята мене теж не розчарують. Ні Новий рік, ні старий. Буду чекати!
Ганна ЯЛОВЕГІНА
“Зоря Полтавщини”
[1]