“Перед його очима на столі розверзались такі безодні страждань, що всяка свіжа людина зомліла б або зійшла б слізьми, наблизившись хоч на годину до цього жахливого жертовника війни”, – так в оповіданні “Воля до життя” описував працю військового хірурга в часи Другої світової Олександр Довженко. І саме з цими рядками асоціюється перебування нашого земляка, уродженця Великої Рудки Диканського району Іллі Заіченка в зоні АТО. Сумлінний і висококваліфікований лікар, він працював у одній із полтавських поліклінік, коли у серпні минулого року отримав повістку про мобілізацію. На війні лікарі, і тим паче хірурги, конче потрібні, тож Ілля вирушив рятувати поранених захисників України в найгарячіші точки на Сході.
Спершу Ілля Заіченко перебував в Одеському військовому медичному клінічному центрі Південного регіону. Тут йому і його колегам, яких відряджали на Донбас, видали військову форму, речові мішки, усе необхідне. Звідси поїхав у 61-й військовий мобільний госпіталь, що розташовувався на межі Донецької та Запорізької областей. Тільки-но взявся до роботи, як замкнувся Іловайський котел. І почалося… За першу добу працівники госпіталю надали першу кваліфіковану лікарську допомогу 167 пораненим. “Це схоже на конвеєр: вертольотом до нас евакуювали поранених бійців, ми їх допомагали вивантажувати, оперували і відправляли в Дніпропетровський військовий госпіталь так само вертольотом”, – розповідає лікар. Далі кількість поранених трохи зменшилась, та їх ніхто вже й не рахував, медпрацівники просто намагалися зробити все від них залежне, аби врятувати життя. Працювати в польових умовах і без того важко, а коли доба за добою неможливо бодай задрімати і нерви аж тремтять від напруги та боязні зробити фатальну помилку, на плечі військових лікарів лягав ще більший тягар. Зі Старобешевого, Амвросіївки, пізніше з-під Маріуполя поранених доставляли прямо з поля бою на стіл до хірурга, і розпочиналася запекла боротьба за життя.
Так тривало до зими, а потім госпіталь переїхав до селища Володарське на Донеччині. У цей час наш земляк був у складі групи підсилення в Маріуполі. Суть групи підсилення полягає в тому, що військових медиків відправляють у місцеві лікувальні заклади, куди привозять поранених з поля бою, там вони надають їм допомогу, а вже потім відправляють у госпіталь. І знову диканському хірургу довелося виривати з рук смерті сотні бійців – у Маріуполь привозили поранених із Широкиного, яке потерпало від обстрілів російсько-терористичних банд. Хірургу і самому випадало бувати на передовій, на власному досвіді пізнати, як воно – потрапити під вогонь “Градів”. Саме після Широкиного він отримав медаль “За оборону Маріуполя”.
Третього липня Іллю Заіченка перевели до Волновахи, тут він перебував до кінця терміну мобілізації, у вересні лікар повернувся додому. У мирній обстановці його військова форма має тривожний вигляд, а нагороди, що виділяються на камуфляжному тлі, змушують замислитися, через що пройшла ця людина. Поряд із медаллю “За оборону Маріуполя” прикріплена медаль “За вірність народу України” ІІ ступеня, її нашому земляку вручив на День Незалежності голова обласної ради Петро Ворона під час перебування у Волновасі. А ще начальник військового госпіталю, де працював Ілля Вікторович, нагородив його Знаком народної пошани медикам АТО “За мужність та милосердя”. Саме мужність і милосердя допомогли лікареві протриматися рік у зоні АТО і в надтяжких умовах не зачерствіти душею. “До нас за півгодини привозили по 30–40 поранених, і кожному з них треба було встигнути надати допомогу, поки не прибуде наступна партія. А декого оперували по 5–6 годин. У такому режимі просто перестаєш спати і працюєш, працюєш… Моральне і фізичне виснаження дуже сильне”, – ділиться Ілля Заіченко.
Велике значення у збереженні бойового духу мала підтримка земляків. Регулярно отримував допомогу від Полтавського батальйону небайдужих і диканських волонтерів. “Ми всі щиро вдячні нашим волонтерам, більша частина забезпечення бійців АТО тримається на них. Їм можна щось замовити, про щось попросити, і допомога прийде швидко. Тому їхній вклад переоцінити неможливо”, – говорить військовий хірург.
Зараз Ілля Заіченко звикає заново жити в мирі, без обстрілів і потоку поранених, які зазирають лікареві в очі і шукають там підтвердження своїх надій на життя. Його вражає значний контраст між “там” і “тут”: “У нас не відчувається, що в країні іде війна, усе залишилось, як було рік тому. Здається, що ми живемо у двох різних світах”. І все-таки Ілля Заіченко вірить, що це врешті-решт завершиться і Україна збереже свою цілісність: “Не можна сказати, що на Сході одні сепаратисти. Наприклад, у Волновасі багато дітей на 1 вересня ішли до школи у вишиванках. Маріупольці ще більш проукраїнські”. Як і всі, він прагне якнайшвидшого закінчення війни, адже на Луганщині перебуває його брат Костянтин, який служить за контрактом. Усі хочемо вірити, що незабаром настане час, коли осколки снарядів лежатимуть у музеях як нагадування про тяжкі часи, а не ятритимуть рани захисників України.
Тетяна ПРУГЛО
Журналіст
[1]