Минуло 29 літ відтоді, як двадцятичотирирічний полтавець Леонід Астапенко поїхав із рідної домівки ліквідовувати наслідки Чорнобильської катастрофи. Та понині згадує тогочасні події до деталей, бо хоч 14 грудня 1986 року завершили зведення саркофага над четвертим енергоблоком ЧАЕС, та в душі подібного не збудуєш, щоб захиститися від тривожних спогадів.
В останній день травня 1986 року посильний приніс Леонідові Астапенку повістку: “Збори в школі №11”.
– “На перепідготовку”, – подумав я, бо тоді ми справді їздили в Чапаєвську дивізію в Лубни на військові збори. Близько четвертої ранку першого червня автобусами нас відвезли в Решетилівку. Поселили в місцевій школі й наказали чекати. Близько доби пробули там, а тоді дісталися до Лубен. Переодяглися. Офіцерам видали дозиметри, тоді всі зрозуміли, до чого йшла справа. Дві-три доби стояли неподалік міста просто неба, чекаючи наказу, що робити далі. Думаю, дожидалися команди, де розташувати нас у Чорнобилі. Потім їхали лісовою дорогою в об’їзд Києва. Прибули в білоруське село Окопи Наровлянського району Гомельської області. 8 червня потрапили в зону відчуження, “на колючку”, опорядковували 30-кілометрову зону, – згадує Леонід Астапенко. – Рубали просіку завширшки 12 метрів, щоб могли розминутися два БТРи, які охороняли територію. Ставили стовпчики, натягували колючий дріт поміж них.
– Усім оголосили, що форму змінюватимуть щодня. Перший і останній раз її замінили через п’ять днів. Нової більше не видали. Тож, якщо хочеш носити чисту, можеш випрати свою вночі, якщо матимеш час. О пів на п’яту ранку ми прокидалися. За півгодини мали скупатися, одягнутися й поснідати. Потім виїжджали на місце прокладання 30-кілометрової зони. Зранку працюємо – комарі діймають, сонечко вийде – гедзі. Ми просили надати засоби проти комах, та марно. На місце проживання поверталися лише після виконання норми. Часом працювали до першої-другої години ночі, світили фарами з машин й трудилися, доки завдання не виконаємо. Часом лягали спати о другій ночі, а о пів на п’яту знову підйом. Вдень спека стояла – 35–38 градусів. Для роботи отримали пилки прямо зі складу, без розводу зубців, ненагострені, які по боках тягали за ручки два чоловіки. У сокирах часом при рубанні дерев лезо загиналося. Водночас у державних магазинах продавали мотопилки “Дружба-2”. Чому їх не видали людям, щоб ті не мучилися? Наскільки б пришвидшили й спростили працю. Складно було робити гаті на болотах. Інколи доводилося накладати настил із дерев у 12 шарів, аби машини могли проїхати, – продовжує Леонід Астапенко.
Він розповідає, що двічі їздив у епіцентр лиха – місце катастрофи. Разом з іншими чоловіками скидали графітові стержні з даху реактора. У Прип’яті під час дезактивації мили будинки з “АРСів” і знімали ґрунт, який скидали в спеціалізовані бачки й вивозили на своєрідне кладовище. Потім десь за тиждень зрозуміли, що борються з вітряками, чи то пак – із вітром, що переносить радіоактивну пилюку на щойно очищені місцини.
– У нашій роті було три взводи. Кожен отримав по дозиметру ще повоєнних часів. Ставили їх поряд, а вони по-різному показували рівень радіації. Попервах, коли ми виконували завдання в найбільш забруднених зонах, накопичувачів радіації не мали, а працюючи в місцях із меншим рівнем ураження, прилади отримали – невеличкі кубики, які носили на поясі. Перед від’їздом додому їх віддали, щоб розшифрувати, та де вони поділися – хтозна. Донині мені не сказали чітко, скільки я отримав рентгенів. У хлопців, які їздили на реактор частіше, накопичувачі були. Тих, у кого рівень радіації майже сягав гранично-допустимої дози, не відвозили на завдання, але й додому не відпускали, – розповідає Леонід Астапенко.
– Кому – війна, а кому – мати рідна. Цей вислів і тоді був актуальним, і тепер не втратив злободенності. Як зараз генерали отримують квартири замість хлопців, які боронять Україну на Сході, так і тоді несправедливість була. Деревина з лісу, де ми рубали просіку, була добротна. У Вільчі працювала пилорама. Командирові нашого полку вона впала в око. У три зміни там пиляли радіоактивний ліс на дошки і відправляли на Лубни. Що не встигали переробляти, завантажували в “КамАЗи” й везли в тому ж напрямку. На наше запитання до командира “Куди ж ви відправляєте радіоактивну деревину?” отримали відповідь “Дурниця то все. Дачники розкуплять”.
Перші два роки після повернення із зони відчуження Леонід Астапенко у лікарню не звертався, бо почувався здоровим. Потім самопочуття почало погіршуватися. У 1992 році лікарі встановили зв’язок захворювання ліквідатора із перебуванням у радіоактивній зоні. Відтоді почалася боротьба з хворобами, бюрократією й несправедливістю. Вона триває понині.
– Пенсії, які за законом мають нараховувати чорнобильцям, не виплачують, пояснюючи, що в державі немає грошей. Виконавча служба, до якої звернувся, двічі штрафувала Пенсійний фонд за невиплату мені коштів. Я ж чужого не прошу й не забираю. Віддайте лише моє. Що я маю доводити через суд?! – з болем запитує Леонід Астапенко. – У магазинах ціни зростають, у аптеках – теж. Місячні витрати на ліки – від однієї до чотирьох тисяч гривень залежно від стану здоров’я. Якби інвалідам-чорнобильцям повернули пенсії від шести до десяти тисяч гривень, ми могли б жити, а не животіти. Я отримую 2700 гривень пенсії, але ж скільки доводиться витрачати на ліки. Спасибі дітям, друзям – допомагають.
Інша проблема – оздоровлення. Путівки ліквідаторам надають найдешевші – на 4330 гривень. Леонід Астапенко каже, що пропонував дозволити чорнобильцям докладати до визначеної суми власні кошти й відвідувати кращі лікувально-оздоровчі заклади. Ініціативу не підтримали. А відмовившись від путівки, можна кілька років не потрапити в санаторій узагалі.
Леонід Астапенко – чоловік вольовий, характер має бійцівський. Дається взнаки юнацьке захоплення боротьбою. Коли дружина запропонувала йому знайти когось на заміну для роботи в зоні відчуження й повернутися додому, рішуче відмовився: “Нікуди звідси не поїду. Нехай сам загину, але мої діти житимуть”. Нині, за словами Леоніда Миколайовича, якби не підводило здоров’я, пішов би боронити Україну в зону проведення АТО.
– Дивитися на те, як ворог топче твою країну, боляче, душа кипить, – каже Леонід Астапенко.
Він – щасливий чоловік, тато й дідусь. Має сина, доньку й маленьку онучку Анечку, якій рочок і сім місяців. Розповідаючи про онуча, тепло всміхається й каже: “Прекрасне дитя. Коли народилася, мов крила виросли. Жити хочеться”. І всі турботи й сум тікають далеко перед світлою радістю, яка іскриться в блакитних очах і гріє серце Леоніда Астапенка.
Анна ВАСЕЦЬКА
Анна ЧАПАЛА (фото)
“Зоря Полтавщини”
[1]