Він називає себе українцем кримськотатарського походження й наголошує, що сьогодні бути українцем – це дуже почесно, бо йдеться не про етнічну приналежність, а про цивілізаційний вибір. І дуже переконливо, без жодного пафосу це доводить, розповідаючи про себе, про своїх колег та друзів, про рідних людей. Може, тому, що 16-річним юнаком наприкінці 1980-х він разом із сім’єю переїхав до Криму, в Україну, – на батьківщину його предків. Мама й тато були дітьми, коли їх кинули у задушливі, переповнені кримчанами товарні вагони й повезли, як худобу, в невідомому напрямку. Він народився у 1972-му в місті Янгіюль, що неподалік Ташкента, столиці Узбекистану, але змалку знав, що рідна земля десь далеко і серця батьків, дідів линуть туди…
Мабуть, кожен із читачів знає його в першу чергу як ведучого військово-патріотичного ток-шоу “Хоробрі серця” на телеканалі “1+1”, а сьогодні маємо змогу познайомитися ближче. Ахтем Сейтаблаєв – заслужений артист Автономної Республіки Крим, актор і режисер. У 1992 році закінчив акторське відділення Кримського культурно-освітнього училища, в 1999-му – відділення режисури й драматургії Київського національного університету театру, кіно та телебачення ім. І.К. Карпенка-Карого. Із 2005 року працює в столичному Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра. Зіграв у 18 фільмах, зняв 9. За роль Ромео у фільмі “Ромео і Джульєтта” режисера Олексія Лісовця нагороджений престижною українською театральною премією “Київська пектораль”.
У Полтаву Ахтем Сейтаблаєв приїхав із презентацією свого найвідомішого фільму “Хайтарма” (у перекладі – “повернення”, “відродження”). Таку ж назву має і народний танець кримчан, відтворений у фільмі.
У залі Полтавського академічного обласного українського музично-драматичного театру імені М. В. Гоголя зібралися люди різних поколінь, було серед них чимало й тих, хто уже бачив “Хайтарму”, але від того ця зустріч не стала менш зворушливою – навпаки. Аудиторія була готова до дуже непростої, на високому патріотично-емоційному рівні небайдужих сердець, розмови про найголовніше – людське життя і його справжні цінності.
Перед переглядом кінострічки Ахтем Сейтаблаєв сказав, що він не вперше на сцені полтавського театру – нещодавно приїздив сюди із виставою разом із Адою Роговцевою, тож передав полтавцям вітання від неї. І ненадовго перейшов на українську мову, яку зараз вивчає, тож пообіцяв, що наступного разу говоритиме виключно українською.
Починаючи розмову про фільм, наш гість зазначив, що кінострічку подивилися глядачі 30 країн, картина була представлена у програмі 20 фестивалів і в 15 з них здобула перемогу.
– Але справа не у фестивалях, а в можливості розповісти про наш невеликий народ – кримських татар. Після перегляду я зазвичай ще хвилин п’ятнадцять розповідаю про трагічну його долю й боротьбу, а потім тривають емоційні діалоги про те, що нині відбувається в Україні, про війну на Сході, про наш біль, наші надії й сподівання, про дітей, про майбутнє.
Ахтем також зазначив, що разом із друзями ще до повернення в Україну мріяв про те, що у кримських татар на рідній землі має бути все – і своє кіно також. Зізнається, що йому пощастило на вчителів, на колег. У фільмі “Хайтарма” задіяно всього четверо кримських татар, решта – українці, росіяни, вірмени, греки, болгари.
– Наша знімальна група для мене – модель ідеального людського співіснування, – розповідає режисер. – І неважливо, якою мовою ти говориш, яку релігію сповідуєш, якого кольору твоя шкіра… Наш фільм, власне, про людську гідність, про те, що за будь-яких обставин можна залишатися порядною, співчутливою Людиною. Буквально через кілька днів після горезвісного референдуму в Криму я почав їздити із презентацією фільму по всій Україні, й у цих поїздках по-новому відкрив для себе країну, де живу вже майже двадцять п’ять років, зрозумів, що це – велика країна і тут живуть великі люди.
А ще режисер подякував за сприяння у цій зустрічі полтавській активістці Людмилі Верещагіній та заступнику начальника управління культури облдержадміністрації Валентині Вождаєнко. Після такого виступу в залі театру, який було надано для цієї благодійної акції, почався перегляд “Хайтарми”.
Фільм було знято наприкінці 2012 року. Режисер створював його за принципом: якщо хочеш розповісти історію цілого народу, розкажи історію однієї людини. До всього, герой кінострічки не вигаданий, це – відважний кримськотатарський льотчик, двічі Герой Радянського Союзу Амет-Хан Султан. У головній ролі знявся, звісно ж, Ахтем Сейтаблаєв. Стрічка заснована на реальних подіях – йдеться про трагедію кримсько-татарського народу під час Другої світової війни.
У травні 1944 року, після звільнення радянськими військами Криму, Амет-Хан Султан із дозволу командування (адже він – кримчанин!) їде на три дні у відпустку в рідну Алупку. Бере із собою двох побратимів, щоб показати їм красу рідного краю. І якраз тоді, на світанку 18 травня, починається примусова сталінська депортація кримських татар. По-варварськи жорстока операція НКВС не оминула жодної родини. Бойовий офіцер Радянської Армії, льотчик-ас, кримський татарин стає учасником тих жахливих подій, які випали на долю його родини і його народу. Як свідчать історики, митцям вдалося передати дух епохи, досить точно зобразити її історичний антураж. Режисер зокрема відтворив у кінострічці три епізоди, які ґрунтуються на розповідях його мами – їй було шість років під час депортації. У вагонах, якими вивозили татар із Криму, люди непритомніли, падали. Старші, яким самим було важко дихати, піднімали на руках дітей ближче до дірок у стелі вагона, щоб ті вдихнули, голодні, ковток повітря. Фільм дуже важкий для перегляду. Але водночас і символічний, із красивими поетичними сценами, які відтворюють традиції й побут кримчан. Вони розмовляють кримськотатарською мовою, як і було на той час, співають своїх пісень, збираються родинами на свято. “Хайтарма” – це ще й народний танок кримських татар, і вони досі вірять: доки є хоч один кримськотатарський хлопець і одна дівчина, котрі зможуть станцювати “Хайтарму”, в них є надія на відродження. Тоді ж, під час депортації, загинуло в чотири рази більше татар, ніж під час війни.
У кінострічці знялися відомі актори Олексій Горбунов, Андрій Самінін, Олексій Тритенко, Дмитро Суржиков, Юрій Цурило. Місцями зйомок були Судак, Алупка, Бахчисарайський район в АР Крим.
Про все це йшлося уже після перегляду “Хайтарми”. Хоч у перші хвилини, як сказав, по суті за всіх присутніх, архієпископ Полтавський і Кременчуцький УПЦ КП Федір, більше хотілося б помовчати, подумати, осмислити, пережити в собі побачене. Багатьом, особливо жінкам, – стишити сльози.
– Фільм вражає, дуже точно відтворені трагедія цілого народу, людський біль… Вперше я дізнався про історію кримських татар, коли читав роман Зінаїди Тулуб “Людолови”, а вдруге відчув його дух, єдність, біль, який довелося йому пережити, вміння згуртуватися перед випробовуваннями, перед бідою, коли був у Криму в березні 2014 року. Тоді вже йшла операція з окупації Криму, хоч багато хто із нас ще не розумів, що відбувається. Ми зі священиками приїхали підтримати нашого священнослужителя – єпископа Кримського Климента. Зустрічалися там із українськими й кримськотатарськими активістами, брали участь в українських мітингах у Сімферополі біля пам’ятника Тарасу Шевченку. Але енкаведешно-ефесбешна машина вже чавила всі ці потуги. І це було в наш час! Дух ненависті відчувався – в повітрі стояв. Імперія своїм чоботом знову розчавлювала людину. Людину, яка прагне бути вільною, яка любить, творить, живе, народжує. А в кінострічці показано ті часи, коли з волі одного диктатора знищувалися цілі народи. Цей фільм показано напередодні відзначення річниці нашої української трагедії – Голодомору, коли так само з волі тирана знищувалися мільйони українців. Олесь Гончар назвав її найбільшим злочином двадцятого століття. Голодомор забрав більше життів українців, аніж Друга світова війна. Трагедія кримськотатарського народу перегукується з трагедією українців, тож цей фільм повинен навчити нас усіх залишатися людьми, бути жертовними, служити ближньому заради правди, любові. Людина – після Бога – це те, що має бути для нас головним. Кримськотатарський народ повернувся на свою землю, але сьогодні знову переживає тяжкі часи. Тож нам треба бути згуртованими, маємо підтримувати один одного і тоді переможемо, – наголосив владика Федір.
Багато полтавців скористалися нагодою подякувати Ахтемові Сейтаблаєву і за фільм, і за його приїзд, а також висловити свою підтримку кримськотатарському народу, аналізуючи його спільну з українським народом боротьбу за право жити вільними людьми на рідній землі. Й упродовж зустрічі розпитували гостя про героїв фільму, про роботу над ним.
– Фільм, я запевняю вас, на дев’яносто вісім відсотків документальний, – сказав режисер. – Першими його глядачами й критиками були люди, які пережили цю страшну трагедію. Вони сказали, що я досить м’яко відтворив усе, що відбувалося тоді. Але я свідомо йшов на це, бо фільм повинен увійти до шкільної програми, і є певні обмеження щодо того, що можна показувати дітям… Це фільм про надію – він завершується народженням маляти в переповненому вагоні під час депортації. Це також факт не вигаданий. І саме слово “хайтарма” – відродження – свідчить про те, що нас неможливо перемогти, знищити. Так само я переконався, живучи тут, що українців перемогти неможливо.
– Як Вам вдалося поєднати режисерську й акторську роботу, як організували такі складні зйомки?
– Кожен кримськотатарський хлопчисько знає, хто такий Амет-Хан Султан, і мріє стати льотчиком. Амет-Хан був двічі удостоєний звання Героя Радянського Союзу. Він служив в особливому полку льотчиків-винищувачів, де було 27 Героїв Радянського Союзу й четверо двічі Героїв. Я мріяв зіграти цю роль. У роботі допомогла наша команда професіоналів – зняли “Хайтарму” всього за 23 дні. В масових сценах брали участь більше тисячі кримчан із усього півострова – переважно люди, які самі пережили депортацію. Вони приносили із собою речі, які зберегли з тих часів. Я навіть намагався заборонити багатьом, особливо літнім, приходити на знімальний майданчик, адже це був жовтень, холодно, нічні зйомки, дощ, але вони й своїх онуків приводили із собою…
– Чи бачили Ваш фільм у Криму? Як зараз живеться там кримським татарам?
– Фільм показував канал АТР, його можна було подивитися по супутниковому телебаченню. Щодо кримських татар – не можу сказати, що у них в усіх однакові погляди, десь із тридцять осіб годуються від місцевої влади, їхні імена всім відомі. Й вони будуть першими, до кого ми прийдемо, коли настане час, вони про це знають, тому вже тепер купують будинки в Краснодарському краї, щоб було куди втікати. Але ми привеземо їх у Київ прямо на Майдан. Запевняю, що переважна більшість кримських татар – це проукраїнськи налаштовані громадяни. Вони зробили і роблять багато для того, щоб увесь світ знав, що вони проти анексії Криму. Там увесь мій великий рід, двоє моїх дітей, мої батьки. Я, звичайно ж, хотів би перевезти їх у безпечне місце, але старші навіть чути про це не хочуть – кажуть, що не для того вони поверталися в Крим.
– Чи вірите Ви в те, що не станеться нової депортації кримських татар?
– Я ні в чому не можу бути впевненим, але вірю в те, що Крим ми повернемо. Та й депортації в тих же масштабах уже не може бути – надто велике нині інформаційне поле. Кримські татари – це корінний народ Криму, і якщо найближчим часом Організація Об’єднаних Націй це визнає, то кримські татари матимуть право на самовизначення. А вони уже визначились як громадяни України, вони мріють мати свою територіально-національну автономію в межах України.
Ахтем Сейтаблаєв не був удома, в Криму, вже півтора року, з того часу, як там почали метушитися “зелені чоловічки”. Його позиція, його погляди на те, що нині там відбувається, можуть складати для нього серйозну загрозу. Йому болить, що й сьогодні сотні кримських татар, які не згодні з політикою Росії та її емісарів у Криму, змушені покидати рідні землі, їх знову намагаються витіснити з півострова. Можливо, його наступний фільм розповість про цей період анексії Криму і про нових героїв, які звільнять і кримчан, і українців, котрі сьогодні вимушені жити в країні окупантів. Він про це мріє і вірить, що так і буде.
Важливим кроком до цього є ухвалена нещодавно постанова Верховної Ради України, якою визнано депортацію кримських татар у травні 1944 року геноцидом кримськотатарського народу. Вона має отримати належну реакцію всього міжнародного співтовариства, і весь світ має знати про спільні сторінки боротьби упродовж століть за свободу в історії двох наших народів.
Марія ВІТРИЧ
Журналіст
[1]