Україна вшанувала пам’ять жертв голодоморів. Скорботні заходи відбулися й на Полтавщині – у краї, який споконвіку славився врожаями, у краї, який кремлівсько-більшовицькі “експериментатори” густо засіяли гіркою половою голоду…
Оперезаний написом “Коли відходить одна людина, з нею вмирає цілий неповторний світ. Коли ж мільйони ідуть в прірву, тоді вмирає вже ціла галактика” стоїть на родючій полтавській землі на Зажур-горі неподалік Лубен велетенський дзвін, увінчаний хрестом, – пам’ятник-меморіал жертвам Голодомору 1932–1933 років.
Зранку 28 листопада поглинає тепле сонячне проміння металевий дзвін, з нього поволі відступає ранкова паморозь. “Помилуй, Господи…” – відлунює із двох динаміків біля підніжжя меморіалу. Йдуть, схиливши в скорботі голови, мешканці Полтавщини.
Попереду колони майорить Державний Прапор України із чорною стрічкою. Жінка несе чавунець зі свічкою. За нею – жінки, тримаючи в руках вінки із колосся із вплетеними кетягами калини, керівник апарату облдержадміністрації Микола Білокінь, керівники міста й району, представники громадськості, духовенства.
[1]Неподалік динаміків на накритому рушником невеликому столику тріпоче вогник у червоній лампаді поряд із буханкою житнього хліба. Біля столика, напроти дзвона-велета, зупиняється громада. Розпочинається мітинг-реквієм. “Зроніть сльозу, бо ми не мали сліз. Заплачте разом, а не поодинці. Зроніть сльозу за тими, хто не зріс, що мали зватись гордо – українці. Заплачте, затужіть, заголосіть. Померлі люди стогнуть з тої днини й благають: “Українці, донесіть страждальний біль голодної країни. Згадайте нас, бо ми ж колись жили. Зроніть сльозу. І хай не гасне свічка, бо ми у цій землі житами проросли, щоб голоду не знали люди вічно”, – скорботно і велично лунають слова на Зажур-горі.
Важкими спогадами дитинства поділилися мешканки села Мацківці Лубенського району Христина Григорівна Пазенко та Ганна Андріївна Потоцька. Мурашками вкривається шкіра від слів: “Попід тинами лежали мертві… Їх збирали й скидали в яму…” Після завершення мітингу присутні піднялися до дзвона й поклали квіти.
– Добре, що не забувають про людей, які безневинно померли від голоду. Маємо передавати спогад про них нашому поколінню, дітям, щоб увіковічувати пам’ять про загиблих. Хай Господь упокоїть душі всіх безневинно померлих, а всіх живих благословить на мир, – зазначив благочинний Лубенського району, настоятель храму Різдва Пресвятої Богородиці протоієрей Іоанн. – Зранку виїздив із міста, то люди приходили до храму, щоб поставити свічки за упокій, пом’янути душі померлих, бо чи не в кожній родині є пращури, які загинули від голоду. Люди стараються прийти, помолитися, попросити в Бога за них прощення, покаяння. Маємо не забувати про невинно убієнних не лише в роковини Голодомору, а пам’ятати, приходячи на службу до церкви чи молячись удома.
Того ж дня у Мгарському Спасо-Преображенському монастирі УПЦ відслужили панахиду.
***
[2]Ближче до шістнадцятої години в Полтаві на Театральну площу невпинно прибували гурти городян. Біля імпровізованої сцени більшало запалених лампадок. По інший бік площі на величезній білій тканині-скатертині була розкладена страшна “вечеря” з голодного 1933-го: яблунева тирса, з якої матері пекли дітворі коржики, кілька шматів березової й осикової кори, кінський гній із залишками неперетравлених зерен… Біля кожної “страви” лежала ложка. І саме ця дрібна деталь, яка ніби покірно чекала тут на свого господаря, навертала на думки про невидиму присутність біля нас мільйонів закатованих голодною смертю братів і сестер.
Біля скорботного “столу” подовгу затримувалася молодь. Над головами розвівалися синьо-жовті знамена з чорною стрічкою на верхівці, у руках жевріли лампадки і яскравіли дорідні пшеничні колоски. Людей старшого покоління було на площі менше. Серед таких, зокрема, – Лідія Іванівна Батраченко та Анастасія Федорівна Рубан. Обидві знають про жахіття Голодомору з розповідей батьків.
– Тато й мама жили тоді в селі Стукалівка Гребінківського району. Від голоду померли їхні старші діти – Євдокія та Петро, і ще багато рідні. Батько казав, що кожного ранку біля дворів лежало по три, а то й по п’ять мерців, – говорить Анастасія Рубан. – Останні харчі вигребли в селян комсомольські рейди, навіть зварений із якогось лушпиння борщ забирали й просто виливали на вулиці. Мама згадувала, як мучилися від голоду дітки: ніжки тоненькі-тоненькі, а живіт величезний, і тільки торкнися до нього, так і тече вода…
– А в моєї мами і чоловік у той страшний час помер, і син. Це на Київщині. Саму її, уже пухлу, врятувала старша сестра, у якої на хуторі якимось чудом не забрали корову, – розповіла Лідія Батраченко.
На імпровізованій сцені тим часом розгорнулася театралізована композиція, на встановленому просто неба екрані – моторошна документальна хроніка. О 16-й годині полтавці приєдналися до загальнонаціональної хвилини мовчання. Архієпископ Полтавський і Кременчуцький УПЦ КП Федір запросив усіх присутніх взяти участь у скорботній ході до Свято-Успенського кафедрального собору й закликав пройти цей шлях мовчки, підносячи подумки молитву за невинно убієнних співвітчизників, які стали жертвами кривавої тоталітарної системи.
Участь у ході взяли представники обласної та міської влади, депутати рад різних рівнів, багато сотень небайдужих полтавців. Коли довжелезна колона із запаленими лампадками рухалася до собору, по обидва боки від неї – у вікнах кількох будинків – також палахкотіли свічки. Від храму печально озивався дзвін. Поминальне богослужіння в кафедральному соборі очолив владика Федір.
Анна ВАСЕЦЬКА
Вікторія КОРНЄВА
Анна ЧАПАЛА (фото)
“Зоря Полтавщини”
[3]