Тиху вуличку в Пристанційному Новосанжарського району порушує хіба що гуркіт потягів – до залізниці рукою подати. Старенька хатина, з якої колись щоранку з портфелем вибігав Володя Баля і поспішав до школи. Звідси його проводжали на строкову, яку випало служити у повітряних військах, сюди приїздив до батька-матері, коли працював у Комсомольську, тут чекали його повернення із Росії, куди їздив на заробітки, звідси він вирушив боронити Україну.
“Звичайний сільський хлопець. Вчився нормально, змалку привчений до праці”, – розповідають тепер учителі. А двоюрідна сестра переконана: “Таких, як він, першими кликали до війська. Сьогодні – комісія, завтра вже на відправку. Не ховався, навіть у думці цього не було. Як тільки додзвонювалися, чули: все буде добре”. Коли б то добре…
Погода того листопадового дня – характерна для пізньої осені: небо вкрилось важкими хмарами, накрапає дощ, дошкуляє вітер. А над Пристанційним, здавалось, нависла ще одна хмара – тяжка хмара печалі.
“На початку листопада Володя приїхав у відпустку. Неохоче розказував про те, що твориться в тому АТО. Ми й так знаємо, як там неспокійно, тільки уявити можемо, які жахіття випало пережити нашим хлопцям, – продовжує двоюрідна сестра. – Якось дзвонить до мене з Комсомольська рідна сестра Володі: не може до нього додзвонитися на мобільний, чи не трапилось чогось? Трапилось… Коли прийшли, побачили жахливу картину – Володя лежав на ліжку в своїй кімнаті без ознак життя. А як сказати старому батькові, котрий був у своїй кімнаті, й чи витримає його серце? Півтора року тому поховав дружину, такий тепер безпомічний, безпорадний…”
…До двору, де мешкав Володимир Баля, підходять і підходять зажурені односельці. Приїхали керівники району, працівники райвійськкомату, представники військової частини, де служив солдат. Священик відправляє заупокійну службу. Траурна процесія рушає вулицею. Остання дорога, з якої ніхто не повертається. На місце вічного спочинку.
На траурному мітингу – слова про мужнього захисника України. Хвилини прощання. Триразовий залп як остання шана солдату. Поховали Володимира Балю поруч із мамою.
“Якби всі в армії були такі, як Володя… Служив водієм автовзводу 73-ї бригади. Мужній, безстрашний, завжди оптиміст. Він був справжнім патріотом, адже виконував свій громадянський обов’язок до останнього, приховуючи хворобу. До завершення його відпустки залишалось кілька днів, і раптом таке… Мов сніг на голову. Ми були шоковані…” Бойові побратими пригадують, як Володимир рвався у відпустку. Може, серце передчувало…
Петро ЖАБОТИНСЬКИЙ
Журналіст
[1]