Учасник бойових дій на Дніпрі, у Білорусії і Прибалтиці, інвалід першої групи, ветеран праці, постійний читач “Зорі Полтавщини”
90-річний Андрій Заїка з Великих Сорочинців Миргородського району, про якого наша газета писала 22 жовтня ц.р., просить продовжити розповідь про дітей війни. Про їхню участь у всенародній борні з фашистами за незалежність рідного краю. Час невблаганний, і в багатьох селах діти війни – ветерани праці – залишаються чи не єдиними живими свідками суворої правди про пережите їхнім поколінням у грізних 1940-х.
У кожного підлітка чи дитини тієї пори була своя війна. Усього не перекажеш. Ось лише деякі приклади, свідком чи учасником яких випало бути. Мій сусід і старший напарник з випасання на вигоні корів згаданий уже Андрій Заїка з Похвальною грамотою закінчив сім класів і без вступних іспитів був зарахований до Великосорочинського педагогічного технікуму. Початок нежданої, принаймні для школярів, війни співпав із дозріванням хлібів на полях. У колгоспній бригаді усе було підготовлено до жнив. І в один день страшне слово “війна” перевернуло усе догори дном. У полі чекають косарів, а їх уже шикують у військкоматі. Про те, що ворог буде топтати родючі поля довкола Великих Сорочинців, ніхто не вірив. Усі знали, що хліб треба збирати. Тоді вчорашній семикласник Андруша, так його називали друзі й конюхи у бригаді, прилаштував до кісся ключку і зайняв ручку. В’язальницею стала сусідка й однокласниця Марія Литвин. Славна була дівчина. Загинула десь на каторзі у Німеччині.
Ми з Володькою Безкровним на той час закінчили чотири класи початкової школи. Але і нам роботи вистачало. Хапали за перевесла зв’язані дівчатами снопи, по чотири за один захід, і складали їх у полукіпки. Може, хто забув, або й не знав, що копа – це 60, а полукіпок – 30 снопів, складених колоссям усередину і прикритих одним снопом зверху. Ось така, якщо сказати по-сучасному, школярська виробнича бригада цілком по-дорослому жнивувала у полі. А дорогою з боку Миргорода тяглася безкінечна валка автомобілів, підвід, піших біженців з Києва та Правобережжя України. Вчорашні школярі, і не тільки згадані, працювали пліч-о-пліч з жінками та літніми людьми. Усе старалися робити по-дорослому. Замінити їх не було ким. Війна стукала у душі. Полукіпкам віддавали перевагу для того, щоб менше носитися по стерні зі снопами. Але не тільки тому. Бригадири Федот Поколота, Григорій Скалацький, Антін Варченко, Михайло Омельченко, Федот Добрик, Артем Лисиця та інші ветерани бригади недвозначно натякали, що у полукіпках зберігати хліб краще, ніж у скиртах. Ця свята правда підтвердилася під час втечі німців з нашої землі. Скирти снопів, сіна, соломи чи будь-які інші на своєму шляху вороги спалювали. А там, де поле з краю в край було заставлене сотнями полукіпків, палії не вправлялися зробити свою чорну роботу.
Ті снопи з допомогою парового двигуна ми домолочували і в січні 1944 року. Знаю це не з чужих слів, бо сам возив воду для паровика з озера. У п’ятий клас прийшов з відмороженими і розпухлими вухами, які в такт з кожним кроком гойдалися, як у віслюка.
Втікаючи з села, німці та поліцаї підпалили міст через Псел. Вигоріла частина настилу, кілька паль. Мати потім згадувала, як у темряві ночі постукав у розбите вікно бригадир. “Де Льонька?” – запитав (саме так мене називали в дитинстві. – Авт.).
– Спить!
– Як розвидниться (годинники у селі тоді були рідкістю. – Авт.), щоб був у бригаді…
Словом, ще до сходу сонця біля сільської ради зібралися близько десяти підвід. На той час у Великих Сорочинцях було сім колгоспів. Через Гаюново Пащевське (нині – Зелений Кут) польовими дорогами приїхали у Попівку. Там у лісі лежали спиляні дуби. Не беруся вгадувати вагу призначеної на палю дубової колоди. Серед їздових було дві жінки і, як би тепер сказали, кілька 13- і 14-річних дітей війни. Усі разом ми не могли бодай з місця зрушити колоду. А як її покласти на воза? Ні, дива не сталося. Про міфічного Геркулеса тільки згадали, а виважували дуби самі. З допомогою тих живих кінських сил, які й були запряжені у наші вози. Спочатку воза розоряли. Передок так лаштували біля комеля, щоб піднята у вертикальне положення вісь була поруч з колодою. Запряжена у саму лише штельвагу пара коней одним ривком підтягувала комель бодай на кільканадцять сантиметрів на похилу ручицю. Цієї миті було досить, щоб на вісь накинути петлю. Лишалось завести коней з іншого боку і з їхньою допомогою повернути вісь у горизонтальне положення. Так само і крону дуба вантажили на задню вісь.
Дорога з лісу до Попівки, вона і понині така, пролягає глибоким крутобоким яром. Під вагою дубових колод колеса возів грузли у глину по самісінькі вісі. Тоді по черзі їх витягали з яру двома парами коней.
Сузір’я Великої Ведмедиці уже завершувало свій споконвічний рух довкола Полярної зірки, коли нас у Великих Сорочинцях зустріли військові сапери. За кілька діб по мосту через Псел пішов транспорт.
Не хлопчакам було судити про значення мосту на Пслі, але мимоволі в тому самі переконалися. Стрілецькі дивізії Радянської Армії готувалися до форсування Дніпра. Залізниця зруйнована. Дорога через Великі Сорочинці й далі до Дніпра була однією з головних. Автомобільного транспорту не вистачало. Мені знову випало з підводою на світанку, так наказав бригадир Григорій Скалацький, бути біля сільської ради. Того разу там зібралося сорок підвід з усіх довколишніх колгоспів. Нас чекали стільки ж підвід, які привезли із Зінькова важкі дерев’яні ящики з бойовими мінами, снарядами та іншими боєприпасами. Ми їх перевезли до Хорола, а вже звідти їх повезли до Золотоноші, де тоді точилися кровопролитні бої на дніпровських переправах.
Згадалося особисте лише тому, що подібним дитинство було в усіх підлітків воєнного лихоліття. Дарма злоязикі скептики кривляються з телеекранів при згадці про пільги для дітей війни. Від імені ровесників скажу, що нам не соромно перед батьками і всіма ветеранами війни, які так дорого заплатили за можливість їхнім нащадкам сьогодні вільно жити на своїй рідній землі.
Леонард НІКОЛАЄНКО
“Зоря Полтавщини”
[1]