“Я просто не міг дозволити собі бути осторонь подій, які, на мою думку, визначали подальший розвиток країни. Не хотілося жити в “монголо-татарському тайожному союзі”, – так розповідає про мотиви своєї участі в подіях Революції Гідності наш земляк, який уже сім років проживає у Києві, тридцятичотирирічний приватний підприємець, програміст Олексій Логвінов. У Полтаві за нього хвилювалися батьки – Євген Іванович і Тамара Василівна. А в Києві на Майдані на його плече чекали побратими з 14-ї сотні Самооборони.
“Беркутівці” били кийками на повну силу, на ураження”
– Я не перебував на Майдані постійно, як люди, які приїздили з інших міст, а прямував туди, коли була інформація про можливий штурм, чи заклики до максимальної мобілізації, чи прохання про якусь конкретну допомогу, – згадує Олексій Логвінов. – Загалом якщо підсумувати весь час, проведений мною на Майдані, то вийде кілька тижнів. Інколи чергував по 2 – 3 доби, але потім їхав додому, щоб відіспатися і попрацювати – роботу мав дистанційну, з вільним графіком.
Особисто для мене початком Майдану стала участь у Народному віче 24 листопада. Я був вражений великою кількістю людей, і саме тоді з’явилося відчуття, що цього разу все буде серйозно. Тобто є мітинги, на яких партійних прапорів більше, ніж самих учасників, і такі акції не викликають ні довіри, ні бажання до них долучатися. Але того разу вся Європейська площа була заповнена щирими людьми, без партійної символіки. Думаю, тоді всі ті люди відчули цю справжність, взаємну довіру й рішучість вимагати від влади повернення до євроінтеграційного курсу.
– Коли стало зрозуміло, що влада застосовуватиме силові методи?
– 29 листопада в соцмережі з’явилося повідомлення про можливий розгін протестувальників, і я вперше вирішив залишитися на Майдані на ніч. Дружина після роботи теж приєдналася до мене. Слухали виступи музикантів, промови активістів. Ближче до ночі люди почали потроху розходитися. Я відправив дружину додому, а сам лишився. Думав, якщо й буде штурм, то найгірше, що може статися, – це нас просто відтіснять щитами за межі Майдану. Ну, можливо, “запакують” в автозаки.
На початку кожної години всі разом співали Гімн. Рівно о 4.00 він залунав знову, але доспівати не встигли. Хтось почав кричати щось про штурм чи про “йолку”. Люди, які переважно були зосереджені навколо Стели Незалежності, побігли до Хрещатика, бо “вевешники” почали підсувати металеві щити, щоб повністю відгородити простір навколо стели від тротуару. В цей самий час з Інститутської спустилися кілька великих автобусів (типу “Neoplan”) з “Беркутом”, і на відгороджений від протестувальників тротуар заїхала вантажівка з елементами конструкції “йолки”. Далі події розвивалися стрімко: вибухи світлошумових гранат, крики мітингувальників, “беркутівці” били кийками на повну силу, на ураження. Врешті наш відступ перетворився на втечу в напрямку Хрещатика.
Комусь, як мені, вдалося вибігти на проїжджу частину Хрещатика й перетнути дорогу, а когось наздогнали “беркутівці”. Вони розділилися на невеликі групи й почали переслідування в різних напрямках. Наздоганяли людей, валили на землю і били. Дехто робив це так хвацько, як “кіношні” каратисти чи боксери. Мені пощастило відірватися від переслідування, і я дістався додому.
30 листопада намагався заснути, але не зміг, незважаючи на те, що добу не спав. Читав в Інтернеті новини. Десь після обіду сів на велосипед, заїхав у супермаркет, накупив лимонів, чаю, хліба, якихось нарізок і відвіз до Михайлівського собору, в якому знайшли притулок майданівці.
“Я вже приготувався, що “відключуся” і, можливо, більше ніколи “не включусь”
– Олексію, до виконання якої справи Ви приєдналися на Майдані насамперед?
– Десь у перших числах грудня я зголосився бути волонтером у Будинку профспілок. Один день пропрацював у наметі прийому продуктів харчування. Ще через кілька днів утворилася Самооборона Майдану, і 9 грудня я приєднався до її лав. Увечері того ж дня отримав завдання проводити розвідку в урядовому кварталі разом з іншим товаришем.
– Якою була Ваша екіпіровка, якщо така була взагалі?
– Спочатку придбав у будівельному магазині помаранчевий пластиковий шолом, найпростіший респіратор і захисні окуляри. Потім, коли вже потрапив до 14-ї сотні Самооборони, там поступово почали з’являтися сталеві армійські шоломи, протигази і наколінники. З цього всього лише наколінники виправдовували себе, а все інше було непридатним для активного руху. Для захисту кінцівок використовували саморобні щитки, які виготовляли з пластикових каналізаційних труб. У січні з’явилися металеві щити, схожі на міліцейські, а в лютому – бронежилети 3-го чи 4-го рівня захисту вагою близько 14 кілограмів.
– Розкажіть про кількох товаришів, які справді вразили Вас на Майдані?
– Найперше – Богдан Литвин, науковець зі Львова, колоритний чоловік з “оселедцем” на голові. Йому дісталося від “Беркута” ще під час першого штурму 11 грудня. На одному з чергувань кілька годин розповідав про різні рослини. Дуже позитивна людина. 18 лютого був поранений у Кріпосному провулку. Після одужання пішов добровольцем до 1-го батальйону Національної гвардії. В зоні АТО був поранений в ногу й зараз відновлюється.
Інша непересічна особистість – Андрій “Хліборіз” – киянин, приватний підприємець, колишній десантник. Саме завдяки йому 14-та сотня Самооборони була добре забезпечена шоломами, протигазами й наколінниками. Завжди виділявся серед інших своїми габаритами й армійським блакитним беретом. Зараз служить в одній з бригад високомобільних військ.
– Коли був найтяжчий день спротиву особисто для Вас?
– 18 лютого, під час акції “Мирний наступ”. У розпал подій я стояв у лавах 14-ї сотні, яка перекривала провулок Кріпосний, “обличчям” до Інститутської. У разі наступу ми мали пропустити протестувальників на Грушевського й затримати “Беркут”. Але коли наступ почався, на місці вдалося встояти тільки частині сотні, всі інші, і я разом із ними, були захоплені потоком протестувальників, які втікали по Кріпосному. Мене “беркутівці” наздогнали на перехресті. Я не бачив смислу застосовувати свій кийок з арматури, та й не зміг себе пересилити, щоб першим напасти на переважаючого супротивника в настільки безнадійних умовах. Але те, що я не чинив опору, не зупинило спецпризначенців.
Опинившись на землі, спочатку прикривався від ударів щитом. Через кілька секунд його відбили, і я отримав кільканадцять добрячих ударів кийками і берцями. Результат – зламане зап’ястя правої руки, перелом лівої виличної кістки (кістка під оком. – Авт.) зі зміщенням, тріщина в очниці, розсічення на потилиці ну і, звичайно ж, струс мозку. Чесно кажучи, я вже приготувався, що “відключуся” і, можливо, більше ніколи “не включусь”. Але в якийсь момент удари припинилися, і хтось старший серед них скомандував: “Встать!” Мене тримали за руки, і я підвівся. Двоє “беркутівців” повели до автозаку, який був припаркований на Грушевського, ближче до Верховної Ради. Дорогою один із них продовжував бити по обличчю.
Мене передали міліції, яка “обслуговувала” автозак. Ці охоронці порядку поводилися зовсім неагресивно – вражаючий контраст. Невдовзі в автозаку нас було вже восьмеро. Визволення відбулося досить несподівано: до авто зайшов якийсь чоловік і сказав, щоб ми виходили. Спочатку всі сиділи ані руш. Але нам пояснили, що боятися нічого, бо за нами прийшли народні депутати з помічниками. Вийшовши, я упізнав серед них лише Олега Тягнибока. Ніхто з присутніх правоохоронців не перешкоджав такому розвитку подій.
“Можна почати з найпростішого…”
– Олексію, після побиття Вам потрібна була медична допомога…
– Народні депутати повели нас повз Маріїнський парк до карет “швидкої допомоги”, що стояли неподалік. Там уже було зо два десятки поранених. Бачив кількох зовсім нерухомих – непритомних чи мертвих. Розуміючи, що мій стан не настільки тяжкий, як у багатьох, я міркував, як вибратися звідти самотужки. Так, щоб не потрапити знову до рук “Беркута” чи тітушок.
Через кілька хвилин побачив автомобіль із жінкою за кермом. Попросив зупинитися. Крім мене, вона взяла ще одного пораненого. Довезла аж до лікарні “Борис”, а потім ще й опікувалася мною, поки не приїхала дружина. Цей приватний заклад є дуже недешевим, але мені зробили величезну знижку, зважаючи на мою історію.
Потім персонал “Бориса” доправив мене до 12-ї лікарні. У приймальному відділенні я розповідав казки на зразок: “послизнувся, упав, скотився сходами, сусідка привезла в лікарню”. Медики все чудово розуміли, але занотовували мою версію. Мене поклали в палату, де вже лежало кілька чоловік, які так само, як і я, “послизнулися на сходах”. Один з них – Дмитро, був четвертокурсником з КПІ і мав зламаний ніс. Інший сусід – чоловік пенсійного віку, отримав кульове поранення. Лікарі та медсестри були дуже уважними, а волонтери з “Варти лікарні” передавали для майданівців усі необхідні ліки, а також кефір, печиво. Лікар після огляду сказав, що операцію можна буде зробити не раніше, ніж через 10 днів. 19 лютого набряки стали ще більшими, і я виглядав як жовто-фіолетовий Вінні-Пух.
Ніч на 20 лютого була неспокійною. Дружина зателефонувала з дому і повідомила, що на Громадському телебаченні показують пряме включення з 12-ї лікарні, куди нібито приїхав автобус із “Беркутом”. Я почув якесь пожвавлення у коридорі й вийшов з палати. Чергова медсестра попросила заспокоїтися і сказала, що персонал лікарні нікого не пустить всередину, що вони зачинили відділення і нікому нас не віддадуть.
Наступного дня до мене підійшли двоє хлопців-волонтерів і запропонували їхати до Львова, щоб продовжити лікування там. Вони залишили візитівку. Повернувшись до палати, я побачив що КПІшник Дмитро похапцем збирає речі – знову була інформація про “Беркут”. Дмитра мали забрати друзі на машині, й він запропонував їхати разом. Ми ледве вийшли з лікарні, бо всі вхідні двері були зачинені.
Так я нарешті потрапив додому – приблизно в обід 20 лютого. На Громадському тривала пряма трансляція з Майдану. Вже стало відомо про десятки загиблих. Було важко це слухати. Порадившись з дружиною, ми вирішили вже наступного дня їхати до Львова. Друзі погодилися відвезти нас своєю машиною.
У Львівській міській лікарні швидкої допомоги мені зробили операцію і поставили на місце виличну кістку. Напевно, багато хто за все життя не отримував такої кількості уваги, слів підтримки й подяки, як поранені майданівці у Львові. Десь 23 чи 24 лютого, після остаточного падіння режиму, до лікарні пустили журналістів. Після їхніх репортажів потік відвідувачів збільшився, напевно, у 10 разів – волонтери різних організацій, студенти, старші школярі, пластуни, просто львів’яни, а також міський голова Андрій Садовий. І всі ці люди дякували, цікавились самопочуттям, приносили величезну кількість фруктів, домашньої їжі, йогуртів, печива, цукерок та іншої смакоти. Лікарня і волонтери повністю забезпечували всім необхідним. Місцеві ресторани кілька разів привозили свою їжу. Ось такий він, Львів.
– Як оцінюєте нинішню ситуацію в країні в розрізі тих ідеалів, за які боровся Майдан? Чи не передчуваєте повторення тих подій?
– Ні, не передчуваю. Я впевнений, що більшість учасників Євромайдану є достатньо відповідальними й розумними, щоб не допомагати окупантам розхитувати ситуацію. Більшості майданівців не подобалися і не подобаються ті політики, які називали себе лідерами Майдану. Але всі розуміли, що, лише тримаючись разом, уникаючи сварок, можна буде досягти успіху.
Насправді, якщо пригадати перші вимоги Євромайдану, тобто підписання Угоди про асоціацію з Євросоюзом, відставку прем’єр-міністра і подібні речі, то Євромайдан досяг набагато більшого, ніж сподівалася більшість його учасників у своїх найсміливіших мріях. Щодо більш масштабних змін, то боротьба, яка почалася на Майдані, ще триває: хтось із майданівців продовжує її в політиці – розробляє закони, впроваджує реформи, хтось пішов добровольцем на війну, хтось займається волонтерською діяльністю. Я, наприклад, минулого літа трохи допомагав батькові виготовляти протикумулятивні екрани для БТРів.
На кожному з нас лежить відповідальність за ситуацію в Україні. Кожен може зберігати гідність і в міру своїх можливостей щось змінювати. Починайте з найпростішого – поприбирайте в під’їзді чи щось полагодіть у дворі свого будинку.
Влітку я приїхав до Полтави, щоб відвідати батьків. Зайшов у двір будинку, в якому провів усе дитинство, й мені стало дуже сумно від його вигляду. Іржаві, похилені паркани навколо клумб, навіси над входами до під’їздів поросли бур’янами, у під’їздах брудні й побиті вікна. Я купив банку фарби й пофарбував частину паркану біля свого під’їзду. Через кілька годин до мене приєдналася старша жінка з сусіднього під’їзду. Принесла свою фарбу й щітку. Протягом наступних кількох тижнів інші сусіди пофарбували дитячий майданчик і відремонтували дах навісу над одним із під’їздів. Батьки прислали мені фотографію – двір став виглядати набагато краще.
Отож не треба чекати, поки хтось замість тебе прожене Януковича, відремонтує вікна в під’їзді, пофарбує паркан. Ми здатні змінювати своє життя на краще самі, не зволікаючи.
Вікторія КОРНЄВА
“Зоря Полтавщини”
[1]