Неоголошена й жорстока війна на Сході України залишає по собі сірий попіл криваво-чорних спогадів, що, мов димова завіса, затьмарює яскраві барви мирного життя. Необхідно бути дуже сильною особистістю, щоб морок нелюдської напруги, страждань і болючих втрат не поглинув у душі світло, віру в добро та людей. До когорти саме таких належить і боєць з позивним “Джоконда”, наш земляк із села Мар’янівки Карлівського району, старший сержант Сергій Савчук. Він пройшов крізь вогонь найгарячіших точок Донецької області. Піски, Курахове, Добропілля, Тоненьке, символ української незламності – Донецький аеропорт. Був тяжко поранений, але й після цього знову повернувся на передову. Сергій уже демобілізований. І тепер як учасник АТО він є бажаним гостем у школах, куди часто запрошують героя-земляка на зустрічі з учнями.
– Розкажіть про себе. У якій когорті солдатів – мобілізованих чи добровольців – Ви пішли на війну?
– Народився я у 1985 році в Машівці. Після закінчення одинадцятирічки був призваний на строкову службу. Служив у прикордонних військах. Потім працював у спецпідрозділі судової міліції “Грифон”. Як і більшість земляків, з обуренням спостерігав за подіями в Криму та на Сході держави. Не міг спокійно жити, коли там гинули хлопці. Та остаточно всі вагання зникли у ту мить, коли повістку про мобілізацію отримав мій молодший брат Костянтин. Я твердо вирішив: піду разом із ним добровольцем. Звичайно, мама не хотіла відпускати на війну одразу обох синів… Проте, обіймаючи на прощання батьків, я сказав: “Костик молодший за мене на шість років. Хто, як не я, там прикриє йому спину?” Зібрав свої речі й 5 квітня 2014 року разом із братом був на призовному пункті.
– Чи довелося вам воювати разом?
– Зовсім недовго. Наші бойові дороги лише кілька разів перетиналися. Я одним із перших закінчив навчання й вирушив на передову, а Костянтин – трохи пізніше. Він служив у одному з кращих зенітно-ракетних дивізіонів “Стріла 10”, а я – спершу в зенітно-ракетному дивізіоні, а потім перевівся снайпером у розвідвзвод, про що деякий час навіть брату не говорив.
– Чи забезпечені були бійці необхідним військовим спорядженням? Яким був ваш побут?
– Ми потрапили до першої хвилі мобілізації, тому майже все купували за власні кошти. Спершу жили в наметах, потім вони стали горіти. Копали й облаштовували бліндажі. Щоправда, й у них залишалося тільки сподіватися, щоб не влучив “Град” або “Ураган”. Носили залізні каски, бандани, милися з баклажок. Змайстрували з цеглин та листа заліза польову піч. Навчилися готувати плов, борщ і суп з м’ясом та рибою. Одним словом, не голодували. Жили дружно, як одна родина. Адже життя, особливо взимку, в польових умовах було неабияким випробуванням.
– Волонтери часто навідувалися?
– Так, щира подяка всім, хто допомагав нам і коштами, і продуктами, і спорядженням. До нас приїжджали волонтери з Полтавщини та Києва, привозили кевларові каски, одна з яких, до речі, врятувала мені життя. Листи і малюнки оберігали бійців у тому пеклі. Ми з братом такими малюнками прикрасили цілу стіну. То був наш оберіг.
– Що означає позивний “Джоконда”?
– Так назвали хлопці, бо майже завжди бачили мене усміхненим, ще й, мовляв, схожий на одного з героїв фільму “9 рота”. Справа в тому, що вони дізналися про мій хист до малювання. Спершу попросили зробити напис на стіні в наметі: “Якщо не ми, то хто?” Їм сподобалося. Потім запропонували на МТЛБ (цю величезну бойову машину ще називали “маталигою”) намалювати якусь вишкірену пащу. Я ж підійшов до справи творчо і зобразив смайлик, що показує язика. Уявляєте: суне на бойовиків грізна військова техніка, а тут – посмішка, ще й язик. Також побратими мені випробування підготували. Потрібно було із зенітки з 700 метрів збити солдатську кружку. Я зміг це зробити, тож позивний “Джоконда” став моїм другим іменем. До того ж, навіть коли було зовсім кепсько, я намагався знайти щось смішне, підбадьорити друзів, завжди усміхався. До речі, ще й досі, ставлячи свій підпис, я обов’язково його завершую смайликом. Переконаний, що вміння зберігати бадьорість духу, в усьому бачити позитив – також зброя.
– Але війна – це жах, кров, втрати, що ятрять душу навіть найзатятішого оптиміста. Чи не було страшно?
– Довелося побачити одну з ям, в яку кадировці, а їх чимало в рядах бойовиків і сепаратистів, скидають наших людей. Там були тіла чотирнадцяти зґвалтованих дівчат. Тоді я пережив дуже велике потрясіння, а лють і ненависть до тих, хто чинить такі звірства, переросли в єдине бажання – воювати, щоб нелюди не дійшли до наших домівок.
– Наш земляк Василь Симоненко в одному зі своїх пророчих віршів, що нині є дуже популярним у соцмережах, стверджував: “Живе лиш той, хто не живе для себе, хто для других виборює життя”. Мабуть, ці слова близькі й зрозумілі кожному учасникові АТО. Що для Вас вони означають?
– Це слова справжнього чоловіка, який любить свою землю. Мабуть, таку ж потужну хвилю патріотизму і підтримки співвітчизників відчував, коли разом зі 129 побратимами прямісінько із зони АТО їхав на парад, що відбувався на День Незалежності у Києві, пройшов разом з ними по Хрещатику та повернувся далі боротися з агресором.
Я пригадую один із найтяжчих боїв у селі Жаб’яче, неподалік Донецького аеропорту. Це було взимку, лютували морози. Наші БМП підірвалися, проте ми вибралися. Опинилися на відкритій місцевості, тож довелося шукати прикриття у будинку неподалік. Пам’ятаю, як один із товаришів сперечався з чеченцем-кадировцем, адже той пропонував нам здатися, потім з восьмої ранку і до пізньої ночі відстрілювалися. У нас закінчувалися набої. По рації попросили підмогу. Товариші кепкували з мене, що я, відстрілюючись, ще й устигав закурити цигарку. Тоді думалося: а раптом це остання в житті?
Стріляли з гранатометів. Наш командир загинув. Я відстрілювався, раптом під ноги впала граната. Від її вибуху мене врятував холодильник, а від вогню з гранатомета – кевларова каска, що й досі, геть понівечена, зберігається у мене. Поранення у бік й обох ніг я не вважав серйозними, тим паче, що хлопці вирішили стояти до останнього. Щоб не потрапити під відкритий вогонь, я доповз до ванної кімнати, вирвав з підлоги чавунну ванну і, накрившись нею, мов черепаха, вибрався з палаючого будинку. Нічого не чуючи, бо таки добряче контузило, я кинув дві гранати і, вистрибнувши, впав у підвал. Увірвалося десятеро чоловік з розвідроти 92-ї бригади. Виявляється, їм повідомили, що ми потребуємо підтримки. Побачивши нашу складну ситуацію, командир 92-ї бригади, на жаль, не знаю ні його імені, ні прізвища, відмовився відступати, сказавши: “Я пообіцяв цим хлопцям, що їх виведу”. У тому бою він загинув. Коли всіх поранених бійців після бою вивозили в Піски, тіло командира 92-ї бригади поклали на БМП, що їхав попереду. Він не порушив своєї обіцянки і вивів бійців навіть… мертвим. Вважаю, що Василь Симоненко писав саме про таких.
– А що було потім з Вами?
– Бійці з 92-ї бригади пропонували мені вколоти знеболювальне, та я відмовився. Бо ліки сильнодіючі, а мені не хотілося втрачати відчуття реальності. У Піски до нас приїхали медики, оглянули й вивезли до Красноармійська, звідти вертольотом направили до Харкова. Це було за день до Водохреща. Уперше мені довелося порушити традицію і замість занурення в ополонку облитися холодною водою у харківському госпіталі.
Госпіталь був переповненим, але медичні працівники уважно оглядали кожного, ще й встигали добре слово мовити. Складно було пересуватися на милицях, відчував себе коровою на льоду, не міг не кепкувати сам із себе. Потім перевели до Полтавського госпіталю. Прикро, що на вокзалі у Полтаві мене ні волонтери, ні працівники госпіталю не зустрічали, хоча наступного дня демонстрували папери, в яких навіть час вказано, коли мене супроводжувати. Але я на них не тримаю зла. Нас таких багато, може, щось і переплутали.
– Ви підтримували зв’язок із рідними? Повідомили про поранення?
– Я попросив товаришів зателефонувати братові, який був на той час у відпустці. Адже як розвідники ми не мали права носити з собою телефони, військові квитки, паспорти. Повідомив їм свій код, бо телефони були закодовані. Костянтин спершу сказав батькові, а як розповісти матері, вони не знали. Проте мама сама відчула біду – вона за виразом їхніх облич усе збагнула. Зблідла і лише запитала: “Живий?”
Часто телефонували діти. Серце, здавалось, вистрибувало з грудей, коли чув голос восьмирічного сина чи трирічної донечки. Заради них варто жити і померти.
– Після тяжкого поранення Ви знову повернулися на передову…
– Тільки-но отямився і навчився ходити на милицях, одразу вирішив, що повернуся до хлопців. І прибув до своєї військової частини, навіть ще спираючись на милиці. Був снайпером. Найскладніше завдання – вибити противника з териконів. До речі, серед снайперів були і дівчата. Одна з них мала позивний “Багіра”, бо була метка, розумна і дуже влучна. На жаль, на час демобілізації з сімдесяти чотирьох снайперів живими залишилося лише троє: двоє дівчат і я. Демобілізували нас із братом в один день – 26 березня.
– Як змінила Ваше життя та погляди війна?
– Переосмислив поняття “любов”, “дружба”, “патріотизм”. Адже саме усвідомлення, що вдома тебе люблять і чекають, що поруч є надійні побратими, і щире прагнення захистити рідну землю допомагають вижити під шквалом куль та вибухів. Став більше цінувати кожну мить, велику радість відчуваю, коли спілкуюся зі школярами чи беру разом із ними участь у навчальних стрільбах. Знаєте, відкриті дитячі серця, мабуть, нині частіше за дорослих відгукуються на прохання про допомогу. До речі, у Карлівці Донецької області, коли наша колона зробила вимушену зупинку, лише десятирічний хлопчик, один-єдиний із місцевих жителів, допомагав нам лагодити двигун та, оскільки це був початок грудня, провів нас до церкви, настоятель якої дозволив переночувати у підвалі.
Підтримую зв’язок із бійцями, разом із карлівськими волонтерами передаю в зону АТО гуманітарну допомогу.
Виникли труднощі із працевлаштуванням. Разом із братом пройшли більше сорока співбесід у Києві, але тільки-но роботодавці дізнавалися, що ми воювали на Сході України, одразу зачиняли перед нами двері. У Полтаві подав анкету на вступ до нової поліції. Приємно, що охочих виявилося близько 3 тисяч, навіть сімдесятирічні дідусі записувалися.
Єдине, що не змінилося, – позитивне бачення світу, почуття гумору. Здатність бачити промінчик світла у темряві безнадії робить нас сильнішими.
Ірина МАРТИНЮК
Журналіст
[1]