Недільний ранок. Ринок біля Південного вокзалу. Нуль градусів, від подиху – пара. Тільки-но купила величенького коропа за 46 гривень, але до ночов із рибою продовжую заглядати: чи не переплатила? Дійсно, у кінці ряду в дерев’яному ящику коропи по 32 гривні за кіло (я взяла по 40). Але за кілька торгових місць два червонощоких дядьки з аналогічним товаром вголос на всю площу пояснюють один одному “цінову політику”:
– Ну ти диви! У них по 32! Уже з тиждень по 32! Бо й продавці ті самі, й коропи ті ж самісінькі! Воно ж до сковорідки не доживе – розлізеться!
На запитання, почім їхній товар, гордо пояснюють:
– По 40, так подивися ж які! Дрімають, бо морозом вдарені, а як розбудити – живі-живісінькі, – чоловік запускає в оцинкований здоровенний таз руку в глибокій гумовій рукавиці, тягає коропів за хвости й покрита тоненькою крижаною кіркою риба починає дружно “позіхати”. – Дивись-дивись, зараз пригріє, вони ще хвостами мателятимуть!
У жінки, що “по 32”, у ящику дійсно “мателяти” хвостами вже давно нікому. Показую дядькам свого, вже купленого:
– Та в тебе красивий, свіженький. То я покупцям пояснюю, що буває з дешевої рибки. Грошей у народу й правда малувато. То нащо ж гниль людям підсувать?
Дядьки намагаються-таки вивести на чисту воду конкурентку, але вона демонстративно відвертається спиною. У цей момент опецькувата бабуська у модному років 20 тому шкіряному картузику встряє у розмову:
– А з дешевої рибки буває непоганий суп! Ось беру бички, зовсім дріботь. І півкіла на два супи вистачає – перевірено. Два супи всього за 8 гривень!
Прислухаюся уважно, хоча супу з дрібних мерзлих бичків не куштувала ніколи в житті. Бабуся охоче ділиться секретом про те, що смачне полтавське масло (“хоч і 73 проценти, так свіже-свіжісіньке”) купує на “Полтавахолоді”, але треба на прохідній попроситися у “їхній” магазин. Попутно розкриває ще один секрет – де купити фарш по… 22 гривні. Дивуюся: хіба таке буває?
– Буває-буває, тільки не тут, а отам, у рядах, на “офіційному” ринку, – співрозмовниця стає не такою оптимістичною, як донедавна, але продовжує: – Правда, він продається посередині між “людським” і “собачим”. Отака жизнь… А що робити? Мені синові в тормозок каждий день катлєтку покласти треба…
Смуток тримається на зморщеному личку недовго:
– Синок, почім “галіме” сало?
Судячи з реакції продавця, жінку на базарі знають. Молодик згрібає в купку обрізки свинячої шкіри з рештками сала й весело рапортує:
– Сало “галіме” по 20 гривень за кіло!
– Давай, синок, важ усе, що на столі завалялося, я його на вушкварки пущу…
Крупні білі курячі яйця, так звані “фермерські”, купую – вже кілька разів – у одного продавця. Ще два тижні тому були по 19 гривень, уже – по 22. Беру. Стандартне, як пароль: “Хай несуться”, “І вам удачі”, – у відповідь.
Чисто з цікавості перепитую ціну на яйця домашні. В однім місці натрапила навіть по 26. На чиюсь репліку, мовляв, оце стрибонуло після виборів, селянин піднімає очі й філософськи зауважує:
– Моїм курям ваші вибори до… (сідниць. – Авт.). Похолодало, от і несуться погано.
Пара жовтих гарних бройлерів – на ціннику 111 і 96. Молодий “спортивний” індик – 350. Але це ціна на давно насиджених місцях. Там, де люд з поїзда на поїзд, цінова політика гуманніша. Тушку молоденької качечки можна сторгувати за 65 гривень.
Дві жіночки продають молочне “з асфальту”. В асортименті немає хіба що сироватки, то про неї й питаю.
– Як ми ще й сироватку на спині тягатимемо, з ніг попадаєм. Візьміть масла домашнього – воно розважене, є грамів по 300, є й півкіла. Сир та сметана – по 17 гривень за півкілограма, молоко утрішнє й вечірнє по 8 гривень за літр. Чи заготовили сіна? А вам навіщо? А, ви з газети…
Як потенційний покупець я їх уже не цікавлю, але поговорити на морозі можна: створюється якщо не черга за товаром, то хоча б її видимість.
– А з якої газети? Із “Зорі Полтавщини”?.. Читали-читали… Надю, а в якій ото газеті в Полтаві наша землячка колись робила? Правда, недовго, у неї щось із головою сталося, – молоді жінки співчутливо переглядаються.
Погоджуюся з тим, що від їхньої роботи болять попереки, а від нашої – голови. Об’єднані спільною темою, продовжуємо розмову. В однієї з жінок у господарстві три корови, у другої – дві. Кажуть, що сіном запаслися. Купили тюкованого, а 20-кілограмовий тюк коштує 30–35 гривень. Одній корові треба три тюки на день. Відра сухого жому (85 гривень) вистачає на 2 дні. А ще дійній корові треба на день кілограмів три макухи згодувати (6 гривень за кілограм) та 3–4 кілограми дерті. Живуть жінки від залізничної станції далеко, до вокзалу товар треба чимось довезти. То ще й за дорогу гривень 70 набігає. Як не рахували, собівартість молока виходить у рази більшою, ніж 8 гривень за літр.
– Є такі люди, що їм і справді дорого. А я кажу, – пояснює одна з продавчинь, – пам’ятаєте, олія була по 18 гривень за літр? А зараз скільки? Сіно було по 20, тепер – 35. А молоко в ціні наче замерзло! Я поки вчора оце все попакувала, у 12 спати лягла. Щоб ранкове видоїть та до ума довести, встала у пів третього. Як до зворотнього поїзда не спродамся, доведеться додому автобусом добиратися. Якщо рейсовий, це 40 гривень, а як проходящий – усі 60! А що поробиш, із коров живемо. Бо дитині щодня на обід у школу дати копійку треба…
Купую півкілограма сиру. Жіночки за 17 гривень наважують грамів на 100 більше. Певно, в дяку за продуктивну розмову, видимість черги та зі співчуття до бідної моєї голови…
Попід ногами чого тільки не продається: віники, горіхи, хрін, сушені трави, тушки птиці, пучки калини. Картопля в сітках поганенька по 4 гривні, краща –
по 5,50. Яскраво-помаранчеві дольки гарбуза, залежно від розміру, розходяться по 4–6 гривень.
Тітонька з гарбузовим насінням охоче підтримує розмову. Півлітрова баночка коштує 10 гривень, але, як каже, за 10 ніхто не бере: якби по 8. Гарбузами засадила цьогоріч 10 соток, то птиця їх уже доїдає. Сусідка, що торгує овочами, приєднується:
– А ми засадили гарбузами аж 15 соток. Доглядати легко, бур’ян не росте і корму худобі прицеп узяли. Тільки вибирати насіння клопітно, та й порожнього чомусь у цьому році багато. Зате руки потім – як після манікюру, – сміється.
На запитання про виручку перша співрозмовниця (а товар у неї, крім торби насіння, – квасоля, столові буряки, хрін та інший дріб’язок) зізнається, що гривень 150 виходить. Правда, півсотні з них витрачаються на дорогу та каву з пиріжком, щоб зігрітися.
– І тим довольні. За 100 гривень мені на роботі треба цілісіньку зміну відпекти, а тут – за два часа. Тільки перед цим пропахать треба все літо.
…Додому несу шматок свинини за 110 гривень, коропа і два десятки яєць. Та ще 600 грамів сиру за щедрі 17 гривень. На рекламному бігборді перед мостом через Ворсклу – інтелігентний чоловік у краватці й білій сорочці, але з паперовою торбою на голові. На торбі – знак запитання.
Щось комусь незрозуміло? То йдіть на базар, там усе розкажуть: і про зовнішню, і про внутрішню, і про цінову політику…
Ольга ЩЕГЛОВА
“Зоря Полтавщини”
[1]