…Йому всього 21 рік. Але доля уже встигла випробувати сповна, загартувати характер, виплекати волю, зміцнити віру в Бога і людей, розпалити полум’я любові до України, на захист якої став не вагаючись, готовий покласти на її вівтар навіть власне життя.
“Нам краще піти в небо, ніж провалитися крізь землю”
Із бійцем 25-ї Дніпропетровської окремої повітрянодесантної бригади Дмитром Маркіним знайомимося на території Полтавського військового госпіталю.
– Я, певно, у сорочці народився, – розмірковує він. – Після вибуху одяг і взуття на мені згоріли. Тільки срібний хрестик на ланцюжку і залишився. Його я ніколи не знімаю. Коли отямився, перше, що зробив, – помолився Богу. Він залишив мене жити, а отож, певно, допоможе й вилікуватися.
У Дмитра обгоріли 25 відсотків шкіри, він став гірше чути і частково втратив зір. Але жага до життя додала цій молодій людині оптимізму й надії, що все надалі складеться гаразд.
– Після завершення строкової служби я залишився у війську і підписав контракт, – розмовляємо з Дмитром на лаві у парку. Незважаючи на серйозну травму, він усміхається, жартує, час від часу навіть філософствує. Першим його серйозним іспитом став Крим.
– У березні 2014 року прибули у Перевальне до 36-ї бригади берегової охорони, яка вже хотіла здавати позиції. Але ми швидко взяли ситуацію під свій контроль. “Зелені чоловічки” із закритими балаклавами обличчями разів п’ять-шість оточували нас, намагалися психологічно тиснути. Та ми стояли один за одного. Злагодженість, одностайність і взаємовиручка були, як ніколи, по суті стовідсотковими. Противник став нас не тільки більше поважати, а ще й боятися. Всіма своїми діями ми демонстрували, що готові боронити рідну землю, не шкодуючи ні здоров’я, ані життя. Пропонували залишити зброю в обмін на безперешкодний вихід із частини. Втім наш командир сказав: “Нам краще піти в небо, ніж провалитися крізь землю”. “То ви – десантники?..” – дивувалися “зелені чоловічки”. Вони до останнього не знали, хто їм протистоїть. Згодом же випустили нас, дозволивши забрати техніку, а наостанок ще й зізналися, що теж десантники, тільки із російського Пскова. Ми спілкувалися із росіянами, вони відверто говорили: “Хлопці, нам не потрібна ця війна. Нехай наші пани чубляться між собою. А нам для чого це? У багатьох родичі в Україні, не хочемо сваритися з ними”.
Найважче на війні – втрачати близьких
Після короткого перепочинку бійці 25-ї Дніпропетровської окремої повітрянодесантної бригади кількома колонами з бронетехнікою вирушили до Слов’янська. Певен, читачі добре пам’ятають події, що передували початку антитерористичної операції на Сході. Дмитро Маркін був їх безпосереднім учасником.
– Дорогу нам перепинили місцеві жителі. Жінки штовхали вперед своїх чотири-, п’ятирічних дітей, майже лягали під колеса й гусениці техніки, запрошували в гості, обіцяли гарно почастувати. Ми ж, звичайно, відмовлялися. У відповідь лунали прокльони. А за спинами активних представниць прекрасної статі тихесенько собі стояли місцеві “донецькі гвардійці”, козаки. Ми їх навіть не відразу помічали. Після того випадку не вважаю їх благородними людьми. Хіба то справжній чоловік, що не може відверто сказати своє слово, а ховається за спідницю жінки? Наші командири вирішили не ускладнювати конфлікт і піти на компроміс, зберігши людей і техніку. Тож за домовленістю ми віддавали затвори із автоматів та кулеметів і вирушали додому.
А далі для десантника настали будні АТО. Де він побував, у яких бойових операціях брав участь – не зізнається. Каже, не має права розголошувати військову таємницю. Пригадав лише Дебальцеве, коли їхній командир, прийнявши мудре рішення, врятував і своїх бійців, і тих, котрі прибули на ротацію та відразу потрапили під шалений обстріл противника.
– Від командирів на війні взагалі дуже багато залежить, – розмірковує Дмитро. – Зі мною ж поруч в основному були ті, кого можна сміливо назвати другим батьком. Він допоможе, розрадить, порадить, як правильно вчинити в тій чи іншій ситуації. І ніколи не кричатиме, психологічно не тиснутиме, не змушуватиме діяти проти власної волі. Приміром, отримуємо нове завдання, треба знову їхати в зону АТО. Кілька разів командир повторить: якщо хтось має якісь проблеми – пишіть рапорт, залишайтеся, вирішуйте їх. У нашому підрозділі ніхто ніколи не сперечався. Всі стояли один за одного горою. Багатьом мобілізованим за сорок – мені в батьки годяться, то завжди підтримували. На війні чоловіча дружба стає ще міцнішою.
– Як до вас ставилися місцеві мешканці?
– По-різному. Траплялося всяке. Але останнім часом все частіше усвідомлювали, що ми прагнемо передусім миру і єдності, а не війни і розбрату.
– Із сепаратистами доводилося спілкуватися?
– Так, із полоненими. До речі, до них ми ставилися адекватно. Вони ж, навпаки, наших хлопців, які потрапляли в полон, били, морально принижували, всіляко знущалися. Так-от, коли полонені “сепари” – і донбасівці, і росіяни – переставали відчувати для себе загрозу, то нерідко вдавалися до словесних грубощів, мовляв, ми – не українці, а фашисти, вбивці, укропи, загарбники. Образливо чути, бо ж хто з нас насправді загарбник? Хто вторгся в український Крим і Донбас?
– Дмитре, а що для тебе там було найважчим?
– Втрачати близьких людей, проводити їх в останню путь. Це – надзвичайно важко. І треба не розкиснути, а вчасно взяти себе в руки. Інакше хандра заполонить душу – тиснутиме, знущатиметься, нестерпно мучитиме. Втім у нас сильні хлопці, витримували і це випробування. А як же інакше? Боляче. Але треба йти вперед. Жити, пам’ятаючи полеглих, та у першу чергу заради живих.
– Той, хто побував на війні, змінюється. Ти відчув це на собі?
– Так. Я став краще відчувати людей, бачити їх наскрізь. Дехто, кого раніше вважав друзями, відійшли, наші цінності й інтереси просто перестали співпадати. Натомість з’явилося багато нових товаришів. Коли ж приходив додому у відпустку, то у перші дні хотів побути на самоті. У той період дуже важливою була підтримка мами і дружини. І тільки через певний час уже був готовим до спілкування. Але й нині більше ціную домівку.
Якщо любиш Україну, то треба за неї боротися
– Війна має кілька боків, у тому числі й брудних, – вважає десантник. – Це і відмивання грошей, і знищення цвіту нації. Обурює, куди діваються кошти, які перераховують нам прості люди – по п’ять-десять гривень. Врешті, чому контрактник чи мобілізований має купляти собі форму, сам себе забезпечувати або ж чекати допомоги волонтерів? Якби не вони, нам би довелося ой як тяжко. Саме волонтери взяли на себе основний тягар відповідальності за військових? Наше обмундирування, спорядження, якісь необхідні побутові речі – завдяки їм. А хіба так повинно бути? Де ж обіцяна допомога держави? Наші бійці вчилися воювати в зоні АТО. Мали ж прийти сюди вже гарно підготовленими. Тоді було б менше безглуздих невиправданих втрат.
– Зараз, коли проходиш курс лікування, як допомагають тобі небайдужі люди?
– Кожен день мого лікування, перебування тут – у госпіталі – оплачують волонтери. Я навіть приблизно не знаю, скільки це коштує. Вони ж домовилися про операцію з відновлення зору, яку проведуть в Одесі. Щодня по кілька разів мене відвідують мама, дружина, сестра, теща, тесть, численні друзі. Багато розмірковую над життям. Такі поняття, як доброта, милосердя, безкорисливість, бачу трохи вже в іншому світлі. Приміром, інакше сприймаю сліпого, котрий просить милостиню у підземному переході. Розумію, що на його місці міг би опинитися і я. Люблю Полтаву, люблю Україну. Готовий за них битися до останнього подиху. Зараз здоров`я не дозволяє бути таким же справним воїном, як раніше. Але якщо моїй Батьківщині знадобиться допомога, без вагань знову стану на її захист. Вважаю, якщо по-справжньому любиш Україну, то треба за неї боротися.
– Чим плануєш займатися після одужання?
– Ми з дружиною чекаємо первістка, отож чільну увагу приділю сім`ї. Ще до служби в армії опанував професію повара. Удосконалюватимуся, обов’язково здобуду вищу освіту, вступлю до Полтавського університету економіки і торгівлі. Моїм хобі було писати музику та вірші. Коли відновиться зір, обов’язково повернуся до цього заняття. А ще знову займатимуся спортом – тайським боксом. Мрію, якщо буде нагода, обов’язково побувати у Тайвані, подивитися, як ним займаються професіонали, і самому взяти участь у тренуванні. Та завдання номер один, звичайно, – стати на ноги. Думаю, любов і турбота близьких допоможуть зцілитися.
Анатолій ВАСЕВИЧ
“Зоря Полтавщини”
[1]