Від села Ковалівки, яке зручно вмостилося на березі тихоплинної річечки Коломак, до Полтави, принаймні до південної її околиці, рукою подати. Місця там, сам милувався, достойні пензля митця. У таких райських куточках багачі й мурували свої маєтки.
Сьогодні у Ковалівці працює одна з кращих в Україні Полтавська обласна гімназія-інтернат для обдарованих дітей імені А.С. Макаренка. А раніше, у вересні 1920 року, на базі поміщицьких хоромів тут була відкрита колонія для неповнолітніх правопорушників, якою керував корифей української і світової педагогіки, випускник 1917 року Полтавського учительського інституту Антон Семенович Макаренко.
“Зараз ми містимося за 10 верст від Полтави… Колонія стоїть на річці Коломак. При ній 40 десятин орної землі, 3 десятини лугу, парк і сад… Просторо розкинулося ласкаве живе небо, узлісся притихло в присмерку. Силуети соняшників на краях городів зібралися і відпочивають після жаркого дня…” – так писав майбутній автор “Педагогічної поеми” про мальовничу околицю Ковалівки, де тоді разом з ним і отаборилися зібрані з усіх усюд знедолені діти громадянської війни.
Чому згадалося? Волею державної комісії по розподілу випускників географічного факультету Харківського держуніверситету 1954 року мені випало призначення на роботу в Ковалівську середню школу. В Полтаві, перш ніж підписати наказ про призначення мене на посаду учителя географії, заступник завідуючого облвно, краєзнавець і фронтовик Степан Степанович Самсоненко говорив мені про честь і відповідальність працювати в сільській школі, де пам’ятають коріння педагогіки Антона Семеновича Макаренка. На той час, бувало, у Ковалівку ще навідувалися колишні колоністи з бойовими орденами на грудях. У кімнаті-музеї клали квіти до бюсту свого наставника і подовгу стояли у тихій задумі.
Мабуть, саме тоді до мене, як кажуть, дійшло, чому наш незабутній класний керівник 9–10-х класів Великосорочинської десятирічки, фронтовичка і педагог Катерина Феофанівна Гмиря наполегливо радила своїм не завжди слухняним вихованцям-переросткам, крім передбачених програмою творів, прочитати корисну для хлопців і дівчат “Педагогічну поему”, яка в числі небагатьох інших книг тоді бідної шкільної бібліотеки ходила по руках старшокласників.
За всіх не ручаюся, а як на мене, то і сьогодні для комп’ютеризованих школярів, та й молодих вчителів також, та “…поема” корисна не менше, ніж було колись. Коли у дитини непереливки, то за допомогою, повірте, вона побіжить не до начиненого електронікою ящика, а до вчителя чи батька-матері. Як розібратися, то віра в людину була і залишається фундаментом макаренківської практики виховання.
Якби мені тоді сказали, що у Ковалівці віч-на-віч зустрінуся із спадщиною колоністів, то я б, певно, сприйняв те за жарт. Але сталося саме так. Ті семикласники, які вирішили продовжувати навчання у своїй же школі, були зараховані до 8-А класу. Їхні однокласники, з числа тих, кому не пощастило вступити до технікумів, училищ, випускники семирічок із довколишніх сіл та дитбудинку для дітей-інвалідів на базі колишньої макаренківської колонії стали учнями 8-Б класу. Мені так і сказали, що для молодого вчителя кращої педагогічної практики, ніж класне керівництво “збірним” 8-Б класом, годі й бажати.
А що? Вибирати не доводилося. Тим часом осінь владно нагадала, що в полі, яке колись належало колоністам, не зібрана картопля. Залучення учнів на збирання врожаю було явищем буденним. Погожого ранку старшокласники шикувалися на шкільному подвір’ї. Класні керівники доповідали про виконання попередніх завдань, називали тих, хто показував приклад у роботі, а заразом згадували, скільки учнів на ту мить не вистачало в строю. Перекличка мала сприяти активізації трудової участі школярів на збиранні картоплі, а мені, признатися, було соромно чути, що найбільше прогульників – у 8-Б.
Директор якось поспівчувала. Мовляв, класний керівник – молодий. Йому потрібна допомога. Мої восьмикласники з лопатами та відрами удавали, ніби їх це не стосується. У той день працювали як завжди. А коли настав час збиратися додому, дружно стали на рядки замість прогульників. Поки дівчата збирали бульби, хлопці знесли на купу сухе картоплиння. Його належало спалити, щоб не заважало орати грунт на зяб. Хтось згадав смак печеної в полі духмяної і розсипчастої картоплі. Чому б не скуштувати? Так і зробили.
Поки смакували делікатесом, до гурту нагодився голова колгоспу “Культура” (так колгосп тоді називався) Іван Турпітько. Він поцікавився, чому ми затрималися. Відповіли, що працювали замість відсутніх однокласників. Розговорилися. Голова про життя колоністів у Ковалівці знав багато такого, про що і в “Педагогічній поемі” не писалося. Ось лише один приклад. У іншій подібній макаренківській колонії щось не ладилося. Туди послали двох колоністів із Ковалівки. Хлопці прибули саме в такий час, коли завідуючий “виховував” порушника режиму: “Я тебе, злодюжко, вб’ю! – налягав на баси. – А ви чого тут роти пороззявляли?” – в пориві гніву кинув у бік прибульців.
Хлопці відрекомендувалися і сказали, що хотіли подивитися, як він буде вбивати малолітнього лиходія.
– Тоді скажіть, що б зробив ваш Макаренко на моєму місці? – відповів зустрічним запитанням.
На мить запала тиша. Один із хлопців відповів, що Антон Семенович не сказав би: “Я тебе вб’ю!” А його товариш додав: “Ну, а якби сказав, то так би й зробив”.
Не певен, чи все там було так, а може, якось інакше, але для школярів, та й для мене також, то був урок від самого Макаренка про обов’язок вчителя бути правдивим. Саме ця риса і сьогодні відрізняє справжніх учителів від комп’ютеризованих урокодавців та репетиторів.
Може, хтось і похихикає, коли скажу про мобілізуючу роль картоплі в мундирах. Сперечатися не будемо. Не в картоплі суть. Але після вечірньої бесіди за споживанням печеної картоплі наступного ранку на шкільному подвір’ї знову шикувалися старшокласники. Сам не знаю, як мої восьмикласники встигли відмобілізуватися, але 8-Б того дня був єдиним класом, у якому на роботу з’явилися усі учні. Славні були хлопці та дівчата. В умовах того часу старалися по-своєму засвоювати цікавий досвід вихованців макаренківської колонії. Не все, звісно, вдавалося. Запам’яталися школярам десятиденний туристичний похід від Ковалівки до гирла Ворскли поблизу нині зниклого села Переволочна, зустрічі з цікавими людьми, переправа на пароплаві через Дніпро (Дніпродзержинського водосховища тоді ще не було) у Мишурин Ріг, що на Дніпропетровщині, до відомого тоді на всю країну кукурудзовода Марка Озерного. Але то вже інша історія.
Леонард НІКОЛАЄНКО
Заслужений журналіст України
[1]