За безтурботною на перший погляд усмішкою на самому денці очей у цього хлопця причаївся глибокий біль. Навіть кілька днів перебування торік під Іловайськом наклали відбиток на все його життя. Побачене, відчуте, пережите на війні ще довго спливатиме в снах, тривожитиме душу.
Олександр Півник народився і виріс на Донеччині – у селі Георгіївка Мар’їнського району. На жаль, склалося так, що кілька років тому його батьки померли. А тут нове лихо – торік Мар’їнський район опинився на самісінькій лінії фронту. Тож довелося покинути рідну оселю і виїхати у безпечне місце. Так Саша опинився у Полтаві, звідти його направили в Диканський район, а в райдержадміністрації переселенцеві знайшли оселю в Писарівщині. Долею сироти перейнялися Наталія і Віктор Савенки, у них хлопець відчув себе захищеним, як у рідних батьків. Ледь оговтався від стресу, став на військовий облік, а вже 6 серпня 2014 року за черговою хвилею мобілізації його призвали до лав Збройних сил України. Людина мирної професії – кухар – опинилася на війні у складі 92-ї окремої механізованої бригади.
– А “учебка”? – допитуюся.
– Так, була, вистріляв на полігоні 20 патронів, – не без іронії доповідає про свій бойовий досвід.
Далі був жах Іловайська, оточення і вихід із “котла”. Їхній групі пофортунило – вони вчасно звернули в лісопосадку і вбереглися. Багато їхніх побратимів, повіривши “слову руского офіцера”, полягли від ворожих куль.
Після року служби хлопець повернувся у Диканський край, погостював у Савенків у Писарівщині, збирається до брата в Київ. На його рідній Донеччині, як і рік тому, тривають бої, додому їхати небезпечно…
Валентина ДІДЕНКО
Журналіст
[1]