Євген Кабак із села Кустолово-Суходілка Машівського району більше трьох років прослужив за контрактом на флагмані ВМС України – фрегаті “Гетьман Сагайдачний”. Євген – із родини військових. Обравши у двадцять років флот, ніскілечки не пошкодував…
“Служити сам захотів”
Цікавлюся в юнака, як сталося, що вирішив служити за контрактом.
– Сам захотів. Навчався тоді на другому курсі технічного університету. І якось так набридло все, бо завжди хотів служити в армії. Не став навіть чекати весни, щоб піти на строкову службу, перевівся на заочне відділення і вже 18 січня 2011 року став контрактником. Аж до 6 червня 2014-го.
– Чому обрав саме флот?
– Напевне, тому, що мій дідусь чотири роки служив на флоті у Мурманську. В нашій родині цивільних майже немає. Батько служить у внутрішніх військах. Один дядько – льотчик, інший – міліціонер. Брати й сестри – всі “у погонах”…
З Полтави мене направили в Севастополь, де п’ять місяців навчали азам військової професії. Тоді ж довелося крокувати в Севастополі на параді в День Перемоги. А 19 травня 2011 року вже опинився на фрегаті “Гетьман Сагайдачний”.
“Я слухав море…”
– Моя перша військова спеціальність – гідроакустик, – продовжує Євген. – Знаєте, хто це такий? Це той, хто слухає море, так нас називають.
– А як це – слухати море?
– Відповідний апарат посилає сигнал, який, зустрівши перешкоду, повертається назад. Оці звуки й ловить гідроакустик. Таким чином ми відчували і надводні, й підводні цілі: кораблі, підводні човни. Слухав, як співають дельфіни. Ці звуки настільки незвичайні й неповторні, що ні передати їх, ні з чимось порівняти неможливо.
Через два роки служби матросом мене направили на підвищення кваліфікації. Повернувся на корабель уже командиром відділення. Обов’язків побільшало. Якщо раніше слухав море, то у званні сержанта довелося спостерігати за небом: моєю роботою стала протиповітряна оборона. П’ять днів на тиждень проходили тренування-навчання: боротьба з водою, вогнем, хімічними та повітряними атаками. Після таких виснажливих тренувань коли щось на кораблі й траплялося, то не було надзвичайною подією. На аварійні тривоги реагували чітко й злагоджено, задимлення, інші проблеми ліквідовувалися швидко.
“Сомалійські пірати – худі засмаглі півтораметрові чоловічки”
– До Аденської затоки екіпаж вирушив у складі 250 чоловік. Мали на борту вертольотне обладнання, льотчиків, групу, що займалася протидією піратам, – вона спускалася на воду для виконання своїх завдань на маленьких швидкохідних човнах. Наша ж задача – забезпечувати хід корабля. До Аденської затоки йшли два тижні, перетнули п’ять морів: Чорне, Мармурове, Егейське, Середземне і Червоне, – розповів Євген.
– Проходили повз берег Сомалі, побували в сусідній малесенькій країні Джугут – таке собі держава-місто, як Люксембург у Європі. До Оману заходили на дозаправку пальним та продуктами харчування. У тих місцях пробули 182 дні. Чергували у визначеному квадраті по 2–3 тижні, потім на кілька днів заходили у порт для відпочинку.
За майже півроку перевірили більше 120 суден: документи, чим займаються ті, хто перебуває на судні. Скажімо, у рибалок повно різних снастей. Траплялося, що підходимо до корабля, а “моряки” скидають у воду автомати. Або вудочка стирчить, а ліски немає… Бачили й славнозвісних сомалійських піратів. Це лише зі слів вони викликають страх. Насправді такі собі півтораметрові чоловічки… Худі, малі, у
4–5-метровому човні їх чоловік 20 уміщається. Напасти на військовий корабель вони не наважаться ніколи, захоплюють винятково суховантажі, швидкість яких всього 8–10 вузлів (один вузол – 1,8 кілометра. – Авт.). До того ж на суховантажах заборонено мати зброю. Тож доводиться екіпажам під час нападу піратів то дрючками відбиватися, то водою змивати нападників…
Одного разу отримали повідомлення про термінову потребу медичної допомоги – у людини були проблеми з серцем. Наші медики врятували чоловікові життя.
– Що особливо вразило, як спілкувалися з місцевими в тих краях?
– Африка й Об’єднані Арабські Емірати – як плюс і мінус. Африка – повні злидні, заробіток – вісім доларів у місяць. Там англійську мало хто розуміє. А от в Омані, високоцивілізованій державі, – запросто. Емірати – це… Нам до них ще ой як далеко!
– У морі пробув близько півроку. Додому хотілося?
– Дуже тяжко було перших два місяці, потім звик. З рідними спілкувався по Інтернету.
– Не “хитало” на суші після такого тривалого плавання?
– За чотири роки звик. Єдине, що може помітити сторонній, – моряк, навіть коли стоїть, часто “перекочується” з носка на п’ятку. Мені про це теж говорили.
“Виходили в плавання з однієї держави, повернулися зовсім до іншої…”
– На момент повернення додому нас по Чорному морю лювив чи не увесь тамтешній російський флот, – згадує Євген. – Спочатку ми зателефонували додому й повідомили, що йдемо на Севастополь. Тут і чекали нас російські кораблі. А весь екіпаж вимкнув мобільні телефони, фрегат змінив позивні, двадцять вісім вузлів – і на Одесу. Обдурили російський флот і дісталися берега благополучно.
– То чому ж попрощався з морем?
– Мій контракт мав закінчитися ще 20 січня минулого року. Та через ситуацію в країні довелося послужити довше. І саме цей останній період був найбільш напруженим. Пам’ятаю трагічні події в Одесі 2 травня минулого року. Зі служби повернувся пізненько, вже збирався відпочивати, як викликали по тривозі на корабель. Бачили, як горіло на Грецькій площі, де все відбувалося. Що саме – дізналися з телебачення.
І нарешті настав день, коли нам дали десять діб, щоб визначитися: продовжувати службу далі чи демобілізуватися. Чимало офіцерів із Криму, чиї родини мешкають там уже давно, повернулися на півострів. Але багато хто перебрався на материкову Україну.
З моря на суходіл
– Чесно кажучи, мені більше подобаються наші краї, Полтавщина, а Крим – не дуже, особливо Севастополь. Населення якесь агресивне, українців не полюбляють. Коли йшов містом у формі українського флоту, поглядали навіть із презирством. Хоча до конфлікту українські й російські кораблі стояли поруч, ми спілкувалися і все було добре.
– А як одесити налаштовані стосовно ситуації в Україні?
– Вони побачили, що сталося на Донбасі. Тож говорять, що такого їм не треба. Наприклад, спостерігав, як у супермаркеті дідусь з бабусею закуповували продукти. Якраз вибирали консерви. Бабуся взяла до рук банку, перечитала етикетку: “Производитель – Россия. Москва. Это мы не берем”. Заправки “Лукойл” стоять порожні, майже ніхто там не заправляється. Принципово.
А вдома я працюю пожежником. Починав із молодшого інспектора відділу нагляду й безпеки.
На запитання, чи не жалкує за роками, відданими службі за контрактом, Женя абсолютно впевнено відповів:
– Ніскілечки. Навпаки, своїх односельців агітував, щоб ішли служити. І світ побачать, і, можливо, щось підзароблять…
Людмила ТЮТЮННИК
Журналіст
[1]