Він – один із небагатьох полтавців, які пройшли Майдан, Іловайськ, Маріуполь… Про ці події Анатолій Ханко згадує з болем – за рік довелося бачити таке, чого дехто за все життя не бачить. Були гіркі втрати побратимів, страшні ночі в окопах та поранення, які нині кожного дня нагадують про себе.
Із перших днів, коли Майдан лише починав збирати українців, Анатолій Ханко був у самому центрі подій. Згадує, в ту ніч, коли побили і розігнали студентів, разом із полтавськими побратимами вирішили, що треба діяти рішуче. Командою із 10 чоловіків увійшли в Жовтневий палац і там отаборились.
“Найстрашніше почалося 18 лютого. Тоді “беркутня” засипала нас гранатами, стріляла з рушниць, а у нас – лише щити для захисту були. Тоді за один день з моєї сотні було поранено 6 побратимів. На моїх очах хлопцю руку відірвало, ще одному – плечі пообпікало. Ми забирали своїх, відносили їх в безпечне місце і знову поверталися на позиції. Формували першу лінію оборони. Тоді нам дівчата допомагали підносити бруківку, хлопці передавали на передову все, що горить. Пам’ятаю, всю ніч простояв під щитом у перших рядах”.
А далі було ще гірше. Кругом на Майдані палали шини, літали “коктейлі Молотова” та світлові гранати, появилися БТРи, водомет. На допомогу майданівцям з усіх куточків України підходило підкріплення. Каже, в ті важкі часи зовсім незнайомі люди і близькі товариші допомагали всім, чим могли.
“Без волонтерів ми б самотужки не справилися. У нас для захисту тоді що було – одні щити і більше нічого. Бронежилети і каски важко роздобути. Пригадую, дзвонить якось мені ввечері мій товариш і земляк Олександр Біленький (нині голова ГО “Патріоти Решетилівщини”. – Авт.), питає, що треба привезти. Я йому: “Конче потрібні каски, броніки і рації”. Не знаю, як і де він їх шукав, але на ранок нам привіз. Тоді про кевларові каски ще ніхто нічого не знав. Сашко привіз нам інкасаторські. Вони були дуже важкі, але виявилися надійними. Під час перестрілки в одну із касок 2 чи 3 рази влучили – і нічого: залишилася тільки подряпина. Не знаю, чи це доля, чи каска була надійна, але життя тоді вона точно врятувала”.
Майдан для Анатолія закінчився 23 лютого, коли втік Янукович. Далі залишатися у столиці чоловік сенсу не бачив. Вже через кілька місяців почалася АТО. На Донбас Анатолій Ханко пішов добровольцем. З батальйоном “Азов” звільняв Маріуполь, був в Іловайському котлі, де й отримав поранення.
“Ми робили розвідку боєм у приватному секторі Іловайська. Це був такий собі гранатний бій з обох сторін. У нас одного хлопця убили і трьох поранили. Знаєте, коли йде такий вуличний бій, головне – не зупиняти вогонь. Я тоді був у парі з Андрюхою, в нього позивний “Зіна”. Класний такий хлопець, сам з Полтавщини, вчився в Донецьку. Ми розуміли, що набої закінчуються і треба відступати, – по черзі відстрілювалися. І коли була моя черга гатити – дивлюся, а біля мене граната впала. Єдине, що я встиг, – так це за дерево трошки сховатися. Так вона мені від плеча до ноги весь лівий бік побила”.
Кілька днів Анатолій пробув у лікарні. Шкутильгаючи, повернувся на фронт. Загалом на Донбасі з невеликими перервами пробув до кінця зими. А потім сталася сімейна ротація – на зміну Анатолію воювати пішов його молодший брат. Тепер тут, на Полтавщині, Анатолій Ханко разом із Олександром Біленьким створили такий собі пункт допомоги бійцям.
“Ініціатором цього виступив Сашко. Я знаю, що треба хлопцям. А він допомагає коштами, зв’язками і з-під землі дістає те, що треба на фронті. Знаєте, є дві категорії волонтерів – ті, що на кожному кроці кричать, що допомагають, але насправді нічого не роблять. А є інші, які мовчки допомагають Українській армії. Так ось Сашко належить до другої категорії. Він ніколи і нікому не розказує, що займається волонтерством. Навпаки, забороняє усім нам про це говорити. Каже, для нього важливіше тихо зробити добру справу і допомогти бійцям, аніж робити на цьому собі ім’я. Деяким нашим крикунам-волонтерам треба брати приклад з Біленького, як можна допомагати армії не на словах, а на ділі”.
Війна і Революція Гідності змінили Анатолія Ханка. Він каже, тепер найголовніше – мир на Донбасі й щоб молоді хлопці з усієї України там більше не гинули.
“Коли я ще був в Іловайську і лежав в окопі, я якось задумався, що за свої 32 роки я не зробив. І вийшло дуже багато пунктів. Я тоді дуже щиро попросив Боженьку, щоб він мені допоміг вийти звідти, бо треба ж все це виконати. Він і допоміг… І знаєте, після Іловайська я одружився, відновився в університеті й потихеньку виконую все те, що обіцяв. Бо, побувавши на війні, я зрозумів ціну життя”.
Олександр ТИЩЕНКО
Журналіст
[1]