Сергій Химич із Селещини Машівського району воює на Донбасі у складі батальйону “Азов”. Хлопцеві всього двадцять, але за останні півтора року побачив і пережив чимало: Майдан, Іловайський котел, бої за міста і села на Сході України, поранення. Майже рік минув після останньої зустрічі з юнаком. Скориставшись його відпусткою, вирішили поговорити, як пройшов цей рік.
– Маріуполь, а останнім часом Широкине – така географія мого перебування за цей час, – розповів Сергій.
– Що відбувалося в Широкиному?
– З 10 лютого почалася операція зі звільнення цього населеного пункту. І лише нещодавно сепаратисти вийшли з нього повністю. Але диверсійно-розвідувальні групи ще навідуються, рідко, та все ж працюють снайпери. Рік був “веселим”. Хоча, здається, звикли вже до всього. Тільки за п’ять днів штурму із нашої сотні загинули семеро бійців і більше шістдесяти отримали поранення. Тоді якраз уже “заварювався” Дебальцівський котел. Наша задача полягала в тому, щоб зробити швидкий марш-кидок, який планувався до Новоазовська по всій південній лінії фронту. Ривком захопили Широкине, Комінтернове, Лебединське, Павлополь і Ленінське. Наша сотня працювала в найпівденнішому напрямку. Широкине взяли швидко і почали просуватися далі. Вибили сепаратистів з блокпоста. Але, як виявилося, він був приманкою. Тільки почали роздивлятися, де встановлені розтяжки, інша небезпека, як із наступного ворожого блокпоста за п’ятсот метрів від зайнятих позицій почався шквальний обстріл із танків та бронетранспортерів. Саме на цей квадрат були налаштовані міномети й артилерія. Гатили з усього, з чого тільки можна. Близько п’яти годин тривав бій. Нам тоді пощастило – лише двох бійців поранило. Довелося відходити, бо відстрілюватися вже не було чим. Але відходили тяжко: ми – внизу, вони – вгорі, дорога прострілюється, лісосмуги всі в розтяжках, поля – заміновані. Вдалося вибратися тільки завдяки військовому автомобілю “Спартан”, який забрав нас. Наша артилерія чомусь не запрацювала, довелося повернутися практично на попередні позиції. Закріпилися на краю села. А далі – обстріли, обстріли, обстріли…
“Найспекотніше” було 14 лютого, в День закоханих. Надзвичайна сирість супроводжувалася непроглядним туманом. Скориставшись цим, сепаратисти розпочали танкову атаку. Все змішалося – танки, БТРи – і нічого не зрозуміло, де наші, де вороги… В той день чимало загинуло і було багато поранених. Але один із шести ворожих танків вдалося повністю знищити, ще один танк та один БТР підбили. Після важких боїв довелося відійти. Закріпилися на висоті. Ці позиції тримаємо й донині. Під час тих подій я отримав осколкове поранення в ногу.
– Що нині являє собою Широкине?
– До війни це було невелике курортне село біля моря площею близько квадратного кілометра. Зараз – суцільні руїни. Можливо, й залишилося з десяток будинків, які ще можна відновити, але не більше. А від двоповерхівок “вершків Маріупольської спільноти”, яка облюбувала цей населений пункт, залишилися тільки руїни. Знищені пансіонати. Їхні корпуси спочатку були п’ятиповерховими… Верхні поверхи просто знесені. Коли сепаратисти звідси виходили на початку липня, вони навіть свої точки перебування й боєприпаси знищили важкою артилерією.
– Населення ще там залишилося?..
– Вже тоді, на початку операції, чимало жителів покинули Широкине. І наш батальйон сприяв тому, щоб люди виїхали. А хто не бажав – залишилися. У підсумку ті, хто не поїхав, або пішли до сепаратистів, або загинули. В Інтернеті є ролик, в якому проукраїнськи налаштована бабуся питала російського офіцера, для чого вони прийшли в Широкине? Говорила, що хоче миру на українській землі. Не знаю точно, але казали, що вона таки загинула. Залишався серед останніх жителів Широкиного і дід, який був коректувальником сепаратистів.
– Про війну ти вже говориш так спокійно…
– Я дотримуюся такого принципу: сам пішов на війну, знав, що мене чекає, – відповів Сергій. – Комусь там дійсно дуже важко, для мене – вже нормально. Це – життя. Виберешся з чергової халепи, сядеш, покуриш, відійдеш трішки й думаєш: “Це було реально круто”. Війна для нас вже стала просто роботою.
***
Окрім смертей, руїн, горя, цю війну варто зненавидіти вже за те, що вона посміла для таких молодих хлопців стати “просто роботою”. Хтось же мусить її робити? Тож нехай якомога швидше все це закінчиться й наші хлопці повернуться додому живими і неушкодженими. До мирної праці.
Людмила ТЮТЮННИК
Журналіст
[1]