Скрупульозна праця шкільного вчителя і викладача вищої школи; глибока аналітична робота науковця, перу якого належить близько 180 наукових праць; діяльність на найвищих посадах у представницьких органах місцевого самоврядування обласного рівня і добровільна, майже безпрецедентна для українських посадовців, перерва заради служби в зоні АТО у складі 79-ї аеромобільної бригади; багаторічна спортивна дисципліна й безкінечні мрії про підкорення гірських вершин – ті, хто не знайомий із головою Полтавської обласної ради Петром Васильовичем ВОРОНОЮ, не відразу й повірять, що все перераховане є частинами життя однієї людини.
Про робочі й воєнні будні, про сподівання і вболівання Петро Ворона розповів у ексклюзивному інтерв’ю для читачів “Зорі Полтавщини” на порозі свого 48-го дня народження, який відзначатиме 6 серпня.
Бабусина наука
– Петре Васильовичу, Ви завжди із задоволенням розповідаєте про свій козацький рід…
– У моєму рідному Оржицькому районі є села, які в минулому були козацькими чи кріпацькими. Мої Круподеринці належать до перших, споконвіків вільних. Тому й люди в нас там свободолюбиві й прямі. Неподалік, у селі Яблуневому, колись розміщувався центр Яблунівської сотні Лубенського полку, й у 1638 році сотником був Петро Ворона. Це я з’ясував під час спеціального дослідження. У 1659 році один із полковників Переяславського полку також мав прізвище Ворона. Були Ворони й суддями, й писарями. Є в Оржицькому районі села Воронинці, Козаче, Котляревське, в якому славетний Іван Петрович формував загони козаків під час війни 1812 року.
Мене назвали на честь діда, Петра Юхимовича, який загинув у 1944 році в Білорусії. У 2010 році я нарешті віднайшов місце його поховання. Їздив вклонитися пам’яті дідуся. У нашому селі казали, що він був надзвичайно дужим – перший силач – і що я зовні на нього схожий. Звісно, хотілося б побачити фото, але, на жаль, не знайшлося жодного. Бабуся своє єдине віддала після війни заїжджим фотографам, які наобіцяли зробити великий портрет…
Ще довше можна розповідати про Денисівку, в яку ми переїхали з Круподеринців. З нею пов’язані імена багатьох видатних людей. У цьому селі я закінчив у 1984 році школу й вийшов у світ у прямому значенні, без жодної лірики, з простої селянської хати під очеретом, обставленої снопиками пшіниння. Це бабусина хата. У ній я майже не розлучався в дитинстві з книжками. Усю наявну в сільській бібліотеці пригодницьку й фантастичну літературу перечитав. Захоплювався також радіотехнікою.
– Хто у родині був Вам найближчим порадником?
– Бабуся, Анастасія Іванівна Шматко. Мама все трудове життя, а почалося воно в неї з 14 років, працювала дояркою. На роботу йшла вдосвіта, на обід прибігала, коли ми з сестрою та братом були в школі, а ввечері поверталася з ферми стомленою і пізно, коли ми вже спали. У школі я мріяв стати якщо не десантником, то геологом. І моя майже неписьменна бабуся постійно повторювала: “Треба, синочку, вчитися!” Мама дивилася на все це більш по-житейському: хотіла, щоб залишався біля неї, казала, що тракторист у колгоспі заробляє більше, ніж учитель у школі. Саме бабуся вплинула на багато моїх світоглядних позицій. Вона розповідала і про голодомор, і про репресії. У майбутньому, коли я вступив до Народного Руху України, чим дуже перелякав маму, на мій бік знову стала бабуся. Єдине, просила бути обережнішим.
Але вміла бабуся бути й твердою. Якось у дитинстві сказав їй: “Брешете”, то вона тиждень зі мною не розмовляла – ні їсти не кликала, ні по господарству допомогти. Відтоді навчився шанувати старших. Так само сильно вона колись образилася під час нашої “домашньої дискусії” на тему: є Бог чи немає Бога. Сказала: “Поживеш, тоді взнаєш”. Звісно, не забарився час, коли я почав заходити до церкви, але по-справжньому все зрозумів доволі недавно,
в зоні АТО. На “передку” цей зв’язок відчувається так, як ніде.
– Місто Вашої студентської юності – Луганськ, у якому Ви закінчили педагогічний інститут. Яким воно залишалося у Вашій пам’яті до трагічних подій останнього періоду?
– Я іноді й зараз ловлю себе на думці, що не вірю в реальність того, що коїться тепер на Донбасі. У 1980-х Луганськ, тоді Ворошиловград, був дуже гарним містом, із доброзичливими людьми. Я із захопленням ходив на вистави в місцевий український драматичний театр, у музеї. У місті звучала українська мова. Північ Луганської області взагалі була майже повністю україномовною.
Саме з Донбасом пов’язані мої перші спортивні досягнення. В інституті пощастило на дуже хороших тренерів, які, можна сказати, заміняли мені батька. Зокрема Анатолій Михайлович Драгнєв, з яким ми й понині підтримуємо зв’язок. Але справжнім стартом для серйозних занять спортом стала строкова служба в армії, яку я проходив у Макіївці Донецької області. Моя доля була вирішена, коли, агітуючи на змагання з боротьби “самбо”, заступник командира батальйону Кравченко продемонстрував мені так званий “захват” – опинившись в одну мить горілиць на столі (сміється), я готовий був починати тренування просто негайно. До цього лише трохи володів прийомами вільної боротьби. Виборовши на змаганнях перше місце, достроково став молодшим сержантом. Невдовзі – сержантом, старшим сержантом, фактично був наймолодшим заступником командира взводу.
З армії повернувся зовсім іншою людиною – з іншим характером, з іншою статурою. Мене навіть не впізнавали в інституті. Продовживши навчання, удосконалював і спортивні навички. Став кандидатом у майстри спорту з боротьби “самбо”, був чемпіоном інституту, спортивного товариства міста. Встигав ще й працювати на заводі, бо ж твердо вирішив, що після армії не братиму в мами ні копійки. Іноді, коли повертався з села й несподівано знаходив у кишені таємно покладені нею чи бабусею карбованці, відкладав їм на подарунки – цукерки, якесь простеньке взуття. Добре виручала й моя підвищена стипендія. Ось такі мої спогади про Донбас.
Тепер знаю, що деякі хороші знайомі зі спортивної молодості, які інколи й харчами ділилися, пристали на бік “ЛНР”. Рідний педагогічний виш змушений усюди шукати пристановища (і до нас приїздили) для кафедр і факультетів. Потерпають близькі друзі. Один, колишній заступник начальника міліції області, зараз працює в охоронній фірмі в Полтаві. Інший – втратив потужний бізнес і з великими труднощами, мало не з боєм, ледве вибрався з Луганська, тепер – у Києві.
Без страху перед авторитетами
– Петре Васильовичу, що змінила у Вашому світогляді служба в зоні АТО?
– Словами не поясниш, тому, коли ставлять такі питання… Я від’їздив із війська й залишав товаришеві свій одяг, “подмєнку”, сказав: “Бодю, ми перетнемося, я тебе жду”. А потім довелося їхати до нього на похорон. Звичайно, це змінило для мене багато…. В армії дуже цінуєш родину, матір, друзів, які телефонують, хвилюються. Там є справжня чоловіча дружба. Чоловіче плече. Там тебе не підставлять, а, навпаки, прикриють. Армія рівняє всіх: немає багатих і бідних, високоосвічених і малограмотних. Головне – взаємовиручка. Я зустрів там дуже багато цікавих людей. Раніше про робітничу інтелігенцію знав тільки з кіно на зразок фільму “Весна на Зарічній вулиці”. А тепер маю чимало таких друзів із Кривого Рогу. Ось недавно приїздив Коля “Два нуль п’ять”, так ми його прозвали за велетенський зріст. На війні – снайпер, у мирному житті – сталевар. І таких, як він, – розумних, виважених, небоязливих – на “передку” більшість.
– Коли Вам було важче, під час Революції Гідності чи тепер?
– Мені найважче зараз дивитися, що, на жаль, країна буксує і щодо реформ, і взагалі щодо задекларованих тоді змін. Боляче, що багато з тих, хто ці зміни декларував, не хочуть нічого навколо себе змінювати. Виникає враження, що вони просто хотіли опинитися на місці тих, хто був на корупційних схемах раніше. Як і всі громадяни, я хочу швидких і якісних змін, які б позитивно вплинули на життя суспільства, а їх зараз немає. Усе, що від мене залежить, я намагаюся робити, навіть більше – іноді виходжу й за межі своїх повноважень. А ті, хто це має робити, буксують. Причини на поверхні: або немає політичної волі, або ці посадовці просто не спроможні виконати поставлені перед ними завдання. Інший чинник – елементарний страх, боязнь. Про себе скажу, що позбувся цієї слабкості ще в армії. Людей, гідних поваги, глибоко поважаю, але страху ні перед якими авторитетами в мене немає. Є боязнь тільки перед своєю совістю, вона – мій найсуворіший суддя.
– Як Ви ставитеся до розмов про третій майдан?
– Якщо люди не бачитимуть справжніх змін, це може стати реальністю. Усе залежить від влади, все сьогодні в її руках. Днями ми були в Хоролі, де якісь місцеві підприємці просто дерибанять запаси глини. Кар’єр займає декілька гектарів, глибина – 20 метрів: то невже ніхто нічого не помічає? Тобто це відбувається під прикриттям певних структур – чи правоохоронних органів, чи навіть місцевої влади, чи київської. Люди все це бачать. То де вони, ті обіцяні зміни?
– Три роки тому в інтерв’ю нашій газеті Ви говорили, що гордитеся довірою своїх земляків-оржичан, які за потреби могли потурбувати Вас, на той час як депутата обласної ради, навіть серед ночі. Чи не стали Ви для них поза зоною досяжності на посаді голови обласної ради?
– Учора був дзвінок о пів на першу ночі. Але від моїх друзів із “передка”. Потішили. Оржичани, як і раніше, можуть телефонувати в будь-який момент. Звісно, це дуже важко. Інколи дестабілізує. Іноді обставини вимагають ставити телефон на безшумний режим. Але потім обов’язково перетелефоновую за вхідними дзвінками.
– Про що міркуєте зараз як доктор наук з державного управління?
– Про те, що реформу місцевого самоврядування належним чином не підготували. Фактично сама ідея сьогодні паплюжиться. Треба було підготувати відповідну законодавчу базу, команди з впровадження реформи, саме суспільство, громади. Власне, переконати людей в економічній привабливості, а не ламати до коліна. Тому як і всі попередні реформи, так і ця на сьогоднішній день, на жаль, буксує. Владні структури не намагаються провести її належним чином. Як доктора наук мене бентежать заяви про те, що за основу нашого реформування взятий чи то французький, чи польський, чи німецький варіант. Якби я не вивчав цих питань поглиблено, працюючи над дисертацією, то, може б, і повірив. Жоден досвід не взятий за основу. Вирвані тільки певні елементи. Це теж так не робиться. Мало того, я взагалі не знаю, хто в області сьогодні відповідає за реформу, хто – в Києві. Мають бути конкретні люди, які повинні взяти на себе відповідальність. Мають бути чітко сформовані команди, виписана чітка архітектура реформи: як будуть реформуватися райони, які повноваження повинні бути в області й так далі. Це все повинно бути максимально доступним для пересічних людей. Тільки тоді вони сприймуть будь-яку реформу, коли будуть повністю обізнані щодо закладених у ній переваг.
Сходження на вершини
– Петре Васильовичу, Ви багато років присвятили педагогічній, викладацькій роботі. До чого Вас стимулює спілкування з молоддю?
– Це унікальна енергетика, яка дозволяє і мені не старіти, трохи іншими очима дивитися на життя. І взагалі мені здається, що я народився вчителем: у професійному житті відчував найбільше щастя, коли дізнавався про успіхи своїх вихованців – хоч трудові, хоч наукові, хоч спортивні.
– Оскільки Ви й понині дружні зі спортом, розкажіть про якісь особисті рекорди.
– 140 кілограмів жим лежачи – це мій особистий рекорд (сміється). В армії мене ніхто “на руку” не клав. Наш командир восьмої тактичної роти возив із собою штангу постійно. Жили ми поряд, так що і я з ним займався. А зараз ритм роботи такий, що лише одне чи два тренування на тиждень виходить. Але зарядку роблю щодня.
– Коли випадає нагода поїхати на відпочинок з родиною, куди вирушаєте?
– До батьків. З роками відчуваєш все більшу потребу бути поряд. Щоб допомогти, підтримати. У рідному селі завжди чекає мама, Ніна Павлівна. Батька не стало давно. Коли дуже тяжко, заїжджаю до нього на могилу, провідую і сповідуюся.
Але мандрівне захоплення все-таки маю – гори. Підкорення вершин – це, перш за все, перемога над собою. Коли тяжко, хекаєш, піт з тебе цебенить, думаєш: ну куди ти поперся, навіщо воно тобі треба? А коли крок за кроком нарешті піднімаєшся на вершину, розправляєш плечі, дивишся вниз – радієш, що все-таки зміг. Я пройшов Чорногорський хребет Карпат, усі його двотисячники, подолав усі найвищі вершини Криму – з друзями, студентами, учнями. Мрію піти на найвищі вершини Європи – Ельбрус, Казбек.
– У відпустку збираєтеся?
– Збираюся. Хочу молодшу доньку звозити в Канів. У старшої доньки вже є маленький син Іванко. Син цього року закінчив із срібною медаллю школу, вступає на економічну кібернетику в Київ. А з молодшою Марійкою піднімемося на Тарасову гору. Це – обов’язково!..
Вікторія КОРНЄВА.
Від редакції. Зоряни приєднуються до привітань, які надходять на адресу голови обласної ради Петра Ворони з нагоди Дня народження і зичать йому успіхів на державотворчій та науковій ниві, усіляких гараздів в особистому житті.
[1]