Минає рік, як пішов за вічну межу наш земляк, український письменник, тоді – голова Національної спілки письменників України, головний редактор літературного журналу “Київ” Віктор Баранов. Автор 16 книг, серед яких – поетичні збірки “Народження полум’я”, “У середу рано”, “Жоржини в маминім саду”, “Поворожи на вранішній зорі”, “Хата синьоока”, “Отав невидима душа”; прозові твори “Переступаючи поріг”, “Смуга біла, смуга чорна”, сатиричний роман “Презент”, романи “Притула”, “Смерть по-білому”, “Не вір, не бійся, не проси”. Лауреат художньої премії “Київ” у галузі художньої літератури імені Євгена Плужника, премії імені О. Гірника, міжнародних літературних премій “Тріумф”, імені Миколи Гоголя та “Сад божественних пісень” імені Григорія Сковороди, літературно-художньої премії імені Михайла Коцюбинського. Вірш “До українців” – лебедина пісня Віктора Баранова, його й сьогодні часто згадують українці всього світу.
У передпоминальні дні в редакцію “Зорі Полтавщини” зателефонувала із Кременчука його рідна сестра – Тамара Федорівна Яцук – і запитала, чи зацікавлять читачів її спогади про брата, про сім’ю, в якій він виріс, про нелегкий час, який випав на долю майбутнього письменника. Безперечно, ми чекали цього листа – з історії родини, як відомо, складається історія країни, і кожен правдивий рядок, закарбований у пам’ять конкретної людини, часом може розказати більше, ніж сторінки підручників. Із листа Тамари Федорівни складається сповідь, до якої йшов і сам Віктор Баранов, адже мав у творчих планах написати роман про життя найдорожчих людей на рідній землі – не встиг через підступну хворобу…
Читаємо найцікавіші рядки із рясних спогадів сестри незабутнього Віктора Баранова.
* * *
“Німці прийшли у наше село Кривуші під Кременчуком 8 вересня 1941 року, поселилися майже у кожну хату, в нашу теж, хоч тут і була маленька дитина – четвертому, наймолодшому, братику тоді було тільки чотири дні. Мамі нашій було дуже тяжко з такою родиною, всі чекали визволення. І ось на Воздвиження 1943-го нас почали виганяти з хат і палити їх. Усіх людей німці гнали на міст через Дніпро. А 29 вересня міст підірвали, і ми повернулися додому, вже на згарище, – вціліли лише дві стіни нашої хати. Тато на той час був на війні. Жили в погребі, потім мама із сусідкою викопали землянку, де й зимували. Весною мама й старші брати почали до вцілілих стін добудовувати ще дві, вийшла така собі хатинка, зробили в ній піч, але було дуже холодно, навіть вода замерзала. Так жили до 1946-го, коли повернувся тато (йому ще довелося воювати і в Японії). Дуже раділи, що вернувся живим, хоч і не дуже здоровим. Але він пішов на роботу, згодом добудували ще одну кімнату, світили каганцем, а потім тато купив гасову лампу, біля якої ми робили уроки. Електрику нам провели аж у першій половині 1950-х років. Школа містилася в уцілілій хаті.
У 1948-му в лютому в сім’ї з’явився ще один братик – Вася, з пологового будинку його принесли в татовій шинелі. Мені виповнилося тоді десять років, то я була нянькою, варила йому кашу із сахарином, бо ж мамі треба було ходити в колгосп на роботу. А в жовтні 1950 року, на Покрову, народився мій п’ятий братик, назвали його Віктором (мізинчиком). Він був милим янголятком у хаті, усі його дуже любили. І мені з ним було легко – спокійний, уроки робила з ним на печі. Дядько змайстрував колиску й приладнав її до стелі, в ній братик спав. Стало в хаті дуже тісно, потрібен був більший дім – будували його аж до 1955 року. Хлопчики росли дружними. Коли тато повертався вранці з нічної зміни, примощувалися біля нього, й він читав їм напам’ять вірші Степана Руданського, Павла Грабовського і, звичайно ж, Тараса Шевченка. Вдень учили літери, і Вітя у п’ять років уже читав. Вася пішов у перший клас, а я – на роботу. Купувала братикам олівці, фарби, альбоми. У нашому дворі завжди було багато дітей, Вітя ріс компанійським, багато читав, дуже любив ганяти у футбол. А ще у нас був радіоприймач “Дніпро 52”, мабуть, єдиний на все село. Старший брат Анатолій працював на заводі, їздив у відрядження на випробування заправників на космодромі “Байконур”, зараз це вже не таємниця, і купував у Москві те, чого у нас тут не було.
Вітя був лагідною дитиною, казав мамі: “Я поїду у Київ жити й тебе заберу”. Змалечку мріяв про Київ. Скільки сліз було вилито, коли ми з Анатолієм не взяли його у поїздку до столиці! Перший клас закінчив на відмінно, і ми купили йому в Кременчуці велосипед “Школьник”. І відпустили, щоб сам їхав на ньому додому. Коли вже мали своїх дітей, зрозуміли, що й на думку б не спало таке – відпустити їх у такому віці їхати самостійно з міста. Отакий у нас був випадок…
Всі вісім класів Вітя закінчив на відмінно, у школі був активним, брав участь у випусках стінгазети. І зараз, коли зустрічаю його однокласників, вони говорять про те, яким він був хорошим товаришем, другом. У 9-й клас пішов у Кременчуці, вибрав школу з викладанням української мови, закінчив її теж на відмінно. На батьківських зборах маму й тата запрошували в президію, просили розповісти, як вони в селі виховали такого обдарованого сина. А мама казала, що він сам виховався. У великій родині всі діти добре вчилися, але через нестатки не мали змоги продовжувати навчання, йшли працювати. А згодом закінчували вечірні школи й навчалися у вузах заочно.
Мрія Віктора збулася – він став киянином, спершу – студентом, університет закінчив із відзнакою. Він усього досяг своєю працею. Живучи в Києві, часто приїздив до батьків, яких дуже любив. Мама чекала його з нетерпінням, і ми з’їжджалися всі, хто міг, для всіх це було свято. Він був хорошим сином, братом, чоловіком. Ми з ним завжди листувалися, і тепер я перечитую його листи. Коли появилися у нас мобільні, телефонував щотижня, про всіх розпитував. А як не стало наших батьків, він і Ліда, його дружина, все одно приїздили в рідну хату, і ми там збиралися. Брати дуже гарно співали, те, мабуть, передалося їм від мами. Коли був час, їздили й до нього. Він настільки любив Київ, що, здавалося, намагався передати ту любов усім, хто жив там і хто приїздив.
Мені дуже тяжко писати про Вітю в минулому часі. Він завжди мене підтримував, а коли не стало мого чоловіка, допомагав матеріально. Передплачував мені журнал “Київ”, привозив свої книги.
Майже рік його немає з нами, а я все жду від нього дзвінка зі словами: “Привіт, люба сестричко!” Але звідти, куди він пішов, дзвінків не буває. Лишилася тільки пам’ять… Пішли з життя і брати – Анатолій та Валентин, залишилися Леонід, Вася і я.
Вітя говорив: “Коли піду на пенсію, напишу книжку – почну з прабабусь і прадідусів по маминій лінії, вони були вільні козаки. Наша бабуся прожила майже 102 роки, багато розповідала цікавого… Але не встиг…
З поклоном до вас –
Тамара Федорівна ЯЦУК”.
[1]