Понад п’ятдесят мешканців Котелевського району вже демобілізувалися й повернулися до рідних домівок після року військової служби у зоні АТО. Серед них – і 39-річний котелевець Микола Григорович Запорожченко.
Коли у квітні минулого року чоловік отримав повістку з райвійськкомату, про ухиляння від служби навіть думки не мав. Відразу пройшов медичну комісію. Проте мобілізували його через півтора місяця, 5 червня 2014 року. Потрапив у Кіровоград, де формувався 42-й мотопіхотний батальйон територіальної самооборони, там проходив військову підготовку. А вже 11 серпня батальйон прибув у Краматорськ, який вважався тиловим містом. Розповідає, що протягом двох місяців довелося охороняти штаб АТО.
13 жовтня їхній підрозділ дислокували під Дебальцеве. Три з половиною місяці разом із іншими військовими бійці 42-го батальйону тримали оборону міста під шаленим обстрілом бойовиків. Вийшли з-під Дебальцевого у січні цього року, але ще не раз виконували там бойові завдання, прикриваючи відхід наших військ.
– Під Дебальцевим загинув мій найкращий бойовий товариш із Запоріжжя. Там поклав життя і наш командир – майор з позивним “Комісар”. Найбільше смертей і поранень траплялося під час мінометних обстрілів, – з болем говорить мій співрозмовник.
Після Дебальцевого півтора місяця він служив у Краматорську, де на той час вже не велися бойові дії. А на початку березня 2015 року батальйон передислокувався поблизу Горлівки. І знову – щоденні мінометні обстріли наших позицій.
– Ми, звичайно, стріляли у відповідь. Інакше не можна. Автомати з рук практично не випускали, навіть спати лягали, тримаючи зброю поруч. Тут воювали переважно з росіянами, і найманцями, і кадровими військовими, котрі часто проводили ротацію своїх частин, аби залишатися непоміченими.
Із вдячністю говорить наш земляк про волонтерів:
– Без їхньої допомоги було б набагато важче. Волонтери везли нам одяг, продукти, спальні мішки, матраци, пральний порошок, мило… Коли стояли під Дебальцевим, не раз приїздили з концертами артисти. Якось із наших позицій під Горлівкою вели репортаж журналісти “ТСН” телеканалу “1+1”.
Після року служби Микола Запорожченко по-справжньому зрозумів, що таке міцне бойове братство. Із багатьма бойовими побратимами і зараз постійно на телефонному зв’язку. Домовилися, що колись обов’язково зустрінуться, але вже не на війні…
Миколі Григоровичу пощастило повернутися з того пекла без поранень. Його 77-річна мати до останнього не знала, що син на фронті. Коли ми спілкувалися з ним на лавочці біля двору, повз нас проїхала сусідка. Того ж дня, випадково зустрівши мене у центрі Котельви, вона поцікавилася:
– Про що то кореспондент газети розмовляла із моїм сусідом? Чи написати про нього хочете?
– Звичайно напишемо, адже він недавно повернувся із зони АТО…
Жінка дуже здивувалася:
– А ми й не знали, що він там був. Микола такий спокійний, неговіркий…
І подумалося: саме на таких простих сільських юнаках, чоловіках і тримається нині захист України. Вони не надто красномовні, не вихваляються своїми подвигами. Але ми повинні знати своїх Героїв.
Ірина ШИЛО
Журналіст
[1]