Ці слова – з відомої пісні на вірші Степана Галябарди, присвяченої світлій пам’яті лауреата Національної премії імені Тараса Шевченка, народного артиста України, легенди вітчизняної естради Назарія Яремчука. 30 червня минає 20 років відтоді, як тяжка хвороба обірвала життя сорокатрирічного співака. Його внесок у розвиток українського пісенного мистецтва й понині називають феноменальним. Його пам’ятають і люблять мільйони прихильників, із захватом відкриває для себе творчий спадок митця молоде покоління.
Професійні музиканти часто цитують чудові слова Назарія Яремчука про сенс життя і вболівання за українську пісню: “Кожний з нас повинен постійно бути в польоті – крізь долю, над суєтою. І при цьому, однак, не відриватися від землі. Пам’ятати священні речі – навіщо живеш, звідки ти родом, до чого прагнеш, що скажеш людям, з якого колодязя п’єш живу воду. Я вийшов з того віку, коли звертаєш увагу на дрібниці – автографи, популярність. Мене турбує інше: що буде з нашим пісенним садом завтра?”
Назарій Яремчук був четвертою дитиною у селянській сім’ї. Народився 30 листопада 1951 року в селі Рівня Вижницького району Чернівецької області. Музику в родині любили всі: батько володів чудесним тенором, співав у церковному хорі, мати добре грала на мандоліні, виступала в місцевому аматорському театрі.
У 12 років Назарій пережив тяжкий удар – смерть тата. На кілька років мама змушена була віддати сина до Вижницької школи-інтернату. Тут він особливо полюбляв заняття у хоровому гуртку. В 1969-му з атестатом про середню освіту вирушив до Чернівців, щоб зробити перший крок до заповітної мрії про далекі подорожі: подав документи в Чернівецький університет на географічний факультет. Утім не пройшов за конкурсом. Довелося на деякий час влаштуватися на роботу в Західноукраїнську геологорозвідувальну партію. За направленням військкомату навчався на курсах водіїв. Студентом омріяного вишу став із другої спроби. На той час Назарій уже співав у створеному композитором Левком Дутківським при Вижницькому будинку культури вокально-інструментальному ансамблі “Смерічка”.
Щасливим квитком в естрадне майбутнє для ансамблю виявилося знайомство його учасників із талановитим буковинським композитором, студентом-медиком Володимиром Івасюком. Залунали неповторна “Червона рута” та інші шедеври молодого автора. Влітку 1971-го було знято музичний фільм “Червона рута”, який зробив солістів Назарія Яремчука та Василя Зінкевича улюбленцями мільйонів. Утім для самого Назарія то був дуже болісний час – пішла за межу вічності його мама, Марія Даріївна.
У 1970-му Яремчук та Зінкевич здобули звання лауреатів Всесоюзного конкурсу “Алло, ми шукаємо таланти”, потім – фестивалів “Пісня року”. “Смерічку” запрошують на професійну сцену в Чернівці, тож студенту Назарію доводиться перевестися в університеті на заочне відділення.
У 1975-му, отримавши диплом про вищу освіту, Яремчук влаштовується працювати старшим інженером на кафедрі економічної географії рідного університету. Тут він остаточно розуміє, що його місце – у філармонії, на сцені, й назавжди відмовляється від роботи за омріяною у юності спеціальністю.
У 1978 році співаку присвоєно звання заслуженого артиста України і нагороджено орденом Дружби народів. Із початку 1980-х Яремчук стає лауреатом ряду міжнародних фестивалів. Але слава зовсім не віддаляє його від життя звичайних співвітчизників. Під час війни в Афганістані Назарій кілька разів їздив туди, щоб виступити перед нашими солдатами й підтримати їх рідною піснею. Після Чорнобильської трагедії поспішав із концертами до ліквідаторів аварії. Тричі побував у 30-кілометровій зоні відчуження, причому в найнебезпечніший час.
Багато сил співак віддавав пошуку нових талантів, підтримці самодіяльних колективів, благословив і спрямував на нелегку пісенну стежину чимало молодих виконавців. У 1987-му Яремчука удостоєно звання народного артиста України. Проте й визнаним співаком він продовжував прагнути професійного удосконалення: 1988 року завершив навчання на факультеті сценічної режисури Київського державного інституту культури імені І. К. Карпенка-Карого.
У період значного піднесення національної культури (на межі 1980-х – 1990-х), коли для мільйонів українців відбувалося переосмислення минулого нашого народу, Назарій Яремчук нарешті зміг заспівати на весь світ про те, що йому давно боліло, – про долю України: “Гей, ви, козаченьки!”, “Родина”… Протягом 1991 – 1993 років співак відвідує Канаду, США, Бразилію, адже його пісні хотіли почути в багатьох країнах світу. За кордоном відбулася довгоочікувана зустріч зі старшим (на 27 років) братом Дмитром – батьковим сином від першого шлюбу, який ще півстоліття тому, молодим оунівцем, виїхав до Канади. Родич-емігрант довгі десятиліття був таємницею родини Яремчуків.
У зеніті творчого успіху Назарія раптово підкошує страшна хвороба. У 1995 році друзі допомогли йому виїхати в Канаду, сподіваючись, що західна медицина зможе врятувати співака. Але операцію зробили занадто пізно. Вже відчуваючи, що помирає, артист повертається в Україну, щоб доспівати свої останні пісні. Не стало Назарія Яремчука 30 червня 1995 року, похований він у Чернівцях.
У березні 1996 року Назарію Назаровичу Яремчуку (посмертно) присуджено Державну премію України імені Т.Г. Шевченка. В Україні щорічно відбуваються різні творчі конкурси, присвячені пам’яті неперевершеного співака. Служіння пісні обрали своєю життєвою дорогою і його діти: заслужені артисти України Дмитро та Назарій Яремчуки, молода зірка вітчизняної естради Марія Яремчук.
Підготувала Вікторія КОРНЄВА.
[1]