Кременчужанин Роман Бутрімов працює інженером-конструктором, а весь вільний час присвячує волонтерській допомозі військовим. Це його власна ініціатива, яку поступово підхоплює надійна команда з небайдужих людей. Допомагає подруга Аліса, яка організувала курси з медичної допомоги, відгукнулися дівчата з швейного ательє, вони шиють для військових балаклави та інші речі.
“Приємно, коли хлопці телефонують і дякують за допомогу. Це великий стимул не зупинятися і надалі, – ділиться роздумами Роман. – Один боєць, який після поранення лікувався у харківському госпіталі, розповідав, що наша аптечка, в якій знаходилися знеболювальне та індивідуальний перев’язувальний пакет, врятувала йому життя. Стимулом для мене є і завзятість інших волонтерів, наприклад, кременчужанка Марина написала різним бійцям близько 70 листів. І повірте, це реальна й дуже дієва підтримка для хлопців на передовій.
Звісно, найпроблемнішим є пошук коштів для закупівлі різної амуніції. Сподіваючись на підтримку, звертаюся до небайдужих краян, розповідаю новини з фронту. Останнім часом бачимо, що люди не лише виснажені морально, а й мають серйозні матеріальні проблеми. Але медикаменти, наприклад, приносять частенько. Дехто спочатку радиться, які ліки для бійців найпотрібніші. Мені вдалося вийти на зв’язок із польовим медиком, і він передав відповідний список. Із ним ми пройшлися аптеками й попросили допомогти. У деяких запропонували десятивідсоткову знижку.
Але як би не було сутужно з грішми, це не найважче у волонтерській справі. Найнестерпніше – усвідомлювати, що і в нас тут є місцеві сепаратисти. Намагаюсь не звертати на них увагу, але ж це непросто. Важко також бачити людську байдужість. Дехто до цього часу вважає, що АТО проходить десь дуже далеко, не в тій Україні, в якій він живе. Отож не відкрию секрет, що для волонтера важливо бути не тільки небайдужим, а й морально підготовленим до того, що не всі люди сприйматимуть твою роботу.
Безперечно, кожен має право на власні погляди. Але коли обивателю досить того, щоб безпосередньо в нього не летіли над головою кулі, – це страшно. Часто вислуховую нещадну критику щодо ведення нашим командуванням бойових дій. Не погоджуватися неможливо, та разом з тим у воєнний час суцільна критика держави не повинна ставати визначальною. Тобто спочатку належить вирішити, що робити, а хто винен, розберемося згодом. Коли самому важко приборкати емоції, повторюю дуже дієвий як для технаря вислів: “Тихо, без паніки – працює механіка”.
Зізнаюсь, важко пояснювати щось дітям. Вони хоч і маленькі, але все розуміють. Один із хлопчаків мене запитав, чи правда, що раніше росіяни були добрими, а дівчинка з окупованої території порадила не спати біля вікна, бо можуть стріляти з “Градів”…
Коли просять поміркувати про те, що мене найбільше вразило в наших бійцях, знову розповідаю, як, отримуючи передачу, умовно кажучи, в трьох коробках – медикаменти, амуніція та дитячі малюнки, – вони одразу відкривають саме третю. Дитячі малюнки й листи їх і розчулюють, і роблять сильнішими. Бо ж на більшість удома чекають діти чи онуки.
Приємно згадувати також той випадок, коли ми купували хірургічне приладдя в “Медтехніці”. Продавці були готові надати нам максимальні знижки. А вся черга затихла та почала дослухатися, для чого ми купуємо хірургічний інструмент. Одна бабуся, яка стояла найближче, дістала гаманця, в якому було лише 5 гривень, і 4 з них пожертвувала для військових.
Розумію, що попереду в нас важливий і нелегкий момент гідної зустрічі наших захисників удома. Адже, повертаючись до мирного життя і не знаходячи підтримки, бійці ризикують “ламатися” морально, шукати розради в пиятиці… Там, у боях, вони втратили своїх побратимів, а тут майже нічого не змінилося. Тому необхідно, щоб професіонали підготували волонтерів, які б могли надавати першу психологічну допомогу. Самі бійці шукати таких фахівців не будуть, а от зі знайомими активістами волонтерського руху, певно ж, і надалі ділитимуться всім, що хвилює.
Хочу звернутися через газету до людей, які знають мене особисто та допомагають. Щиро дякую, бо без вашої допомоги було б набагато важче. Завдяки вам ми намагаємося зберегти найцінніше – життя людей, які боронять нашу рідну землю”.
Записала Альона ДУШЕНКО.
м. Кременчук.
[1]