Стукаємо у двері, а на душі тривожно й трішечки ніяково: чи захоче молодий офіцер згадувати минулорічні події, все, що сталося 16 червня 2014 року – в його 28-й день народження? Едуард Масько родом із Кіровоградщини, у Новосанжарському медичному центрі на базі колишнього військового санаторію проходить реабілітацію після втрати обох ніг, кількох складних операцій і майже 8-місячного лікування.
ІЗ-за дверей лунає соковитий басок:
– Хвилиночку, – і, вправно орудуючи інвалідним візком, припрошує до кімнати: – Сідайте де зручніше. Може, з кави розмову почнемо?.. Вважаю себе кадровим військовиком, адже я – офіцер Національної гвардії. Спочатку строкова, потім контрактна служба, навчання у Харківській академії внутрішніх військ, знову служба. З перших днів так званої антитерористичної операції – на передовій, – коротко передає свої “анкетні дані”.
Передова почалася для нього з Луганська, коли там захоплювали обласну держадміністрацію та прокуратуру.
– Там все було заздалегідь продумано, запрограмовано. В облуправлінні СБУ сиділи офіцери, налаштовані проросійськи. За Луганський аеропорт також сильних боїв не було, так, нерви одне одному “пощипували”. І, що важливо, Києву до нас наче й діла не було, командування здійснював наш генерал на власний розсуд. За тридцять кілометрів – озброєні до зубів козаки, три з половиною тисячі. Нас учетверо менше, і зброї майже немає. У противника тактика відпрацьована: спочатку козаків пхають, бо місцеве населення до них лояльно налаштоване, а потім уже справжній “вінегрет” – кавказькі найманці й усяка інша “еленерівщина”.
Після луганського летовища на кілька днів виїхали до Бердянська, потім стояли на блокпостах, і нарешті сумнозвісна Малинівка. Поруч – два населених пункти, захоплені сепаратистами. Ставилося завдання утримати подальший наступ противника.
– Оголосили перемир’я, – розповідає Едуард, – але до нас воно так і не дійшло. Справді жахливою була ніч із 15 на 16 червня. Спочатку обстріляли десантників, а під ранок дійшла черга і до нашого блокпоста. Одну вогневу точку ми засікли і “задушили”, але подарунок у відповідь прилетів у вигляді осколка фугасного снаряда.
Командир із водієм встигли вистрибнути, а він, навідник, залишився в машині. Товариші були впевнені, що загинув. А він прийшов до тями і побачив.., як горять його ноги. Ледве дістався до бойового люка, але відкрити неслухняними пораненими пальцями не зміг. На щастя, відкритим виявився командирський люк. Стікав кров’ю, а зупинити її було нічим: ні бинта, ні джгута, ні якогось знеболювального. Спиняв кров руками, кликав на допомогу. На порятунок прийшов незнайомий чоловік із місцевих.
Далі була важка дорога до польового шпиталю, від якого, як з’ясується потім, майже нічого не лишилося. Від обстрілу загинули мало не всі поранені. Та хірург таки знайшовся, тільки операцію робив не скальпелем, а звичайним нагостреним складним ножем.
Сім годин чекали вертольота для відправки у стаціонарний шпиталь, та він так і не прилетів. До російського кордону мене та ще одного пораненого привезли “швидкою”. У ростовському шпиталі лікарі робили свою справу, а співробітники ФСБ та прокуратури – свою. Операції чергувалися з допитами. Нарешті київський шпиталь, опіковий центр, реанімація. Наркоз за наркозом, пересадка шкіри.
Волонтери наполягли, щоб лікуванням зайнялися американські фахівці. Впродовж п’яти місяців Едуард перебував за океаном, там йому виготовили протези. Користуватися ними поки що лише вчиться, але дається це важко: шкіра після опіків дуже тонка й ніжна, навантажень не витримує.
– Ось такий у мене вийшов 28-й день народження. Про себе скажу так: армія загартувала характер. Але дружині дісталося… Через два тижні після того, як довідалася, що трапилось зі мною, народила синочка-первістка. Костею назвали. Шкода, але поки що рідко бачу сина. Мама теж пережила чимало. Прилітала до мене в госпіталь у Ростов. Зараз, доки ми з Валею тут, вона з внуком клопочеться.
Стосовно війни в Едуарда своє бачення і свої прогнози.
– Що нас чекає, треба в Києва питати. Закінчиться війна тоді, коли буде досягнуто домовленостей або коли росіяни вичерпають свої ресурси. Дехто переконаний: якщо прибрати “дядю Вову”, одразу й настане мир. Не думаю. Такі гроші вкладено… І не лише путінські. Але ресурси не безкінечні, бачите, скільки втрат несе агресор.
Едуард Масько у Нових Санжарах вперше. До цього чув тільки, що є таке містечко. Процесом реабілітації в медичному центрі задоволений, жодних претензій…
Нарешті найголовніше запитання: як вдалося вистояти, пережити всі оті страховиська?
– Ми, українці, – народ терплячий, наполегливий, впевнений у своїх силах і можливостях. Сил додавала думка про те, що мене чекає сім’я. А ще – віра в перемогу. Вона обов’язково буде за нами, хай якою дорогою ціною за неї не буде заплачено.
Петро ЖАБОТИНСЬКИЙ
Журналіст
[1]