Незадовго до закінчення свого відрядження із зони АТО на рідну Полтавщину тимчасово виконуючий обов’язки начальника служби ракетно-артилерійського озброєння 42-го мотопіхотного батальйону 57-ї мотопіхотної бригади старшина Володимир РОМАНЯК прийшов до редакції “Зорі Полтавщини” з проханням подякувати через газету керівникам і колективам підприємств, які допомогли військовим з ремонтом техніки, – ТОВ “Чиста криниця”, ТОВ “Елеватор “Чиста криниця” та СП “Полтавська газонафтова компанія”. Відповідну публікацію було вміщено в нашій газеті 10 квітня цього року.
Але за викроєні військовим кількадесят хвилин для спілкування ми встигли поговорити і про його бойову родину, і про рідних людей, які чекають на повернення захисника Вітчизни вдома.
– Ще влітку був випадок, коли наші колони вирушили на Краматорськ і дорогою серйозно поламався “КрАЗ”, то я подзвонив у “Чисту криницю”, де й сам працював до мобілізації трактористом, і мені відразу відповіли, що потрібна запчастина буде – приїздіть забирайте, – розповідає Володимир Романяк. – До цього мені вже доводилося звертатися до засновника “Чистої криниці”, депутата облради Юрія Яковича Лебедина, й він забезпечив мене бронежилетом та кевларовою каскою. Я ж доброволець, з батальйону територіальної оборони, а на початку всіх цих воєнних подій держава забезпечувала в першу чергу регулярні війська.
Нещодавно силами “Чистої криниці” відремонтовано “МАЗ-500” і “Урал-420”. Коли ми приїхали їх забирати, я звернувся також у “Полтавську газонафтову компанію”, і, чесно кажучи, отриману відповідь ми з хлопцями назвали проміж себе виграним “джек-потом”. Коли працівники підприємства розібрали наш БТР, то навіть не вірили, що машина в такому стані могла взагалі їздити. Але БТР реально “намотав” тисячу кілометрів. Добре майстри попрацювали й над нашим автотранспортом.
– Як Ви пішли до війська?
– Для мене останньою краплею була трагедія під Волновахою. Після анексії Криму ще тільки зубами скреготів, а коли наших хлопців так зухвало розстріляли, не всидів. Тим більше, в армії служив у військах спецпризначення. Батальйонів територіальної оборони в Україні тоді ще майже не було, так що поїхав у Кіровоград, де їх формував Рух Опору. Пізніше нас підпорядкують 57-й мотопіхотній бригаді. З 4 серпня ми дислокувалися в Краматорську, звідти хлопці виїздили й на Іловайськ, і на Саур-Могилу, на Маріуполь. 22 жовтня отримали бойове завдання – просуватися в бік Дебальцевого. Там утримували позиції до 10 лютого. Потім планово відійшли в Костянтинівку.
– Вихід з Дебальцевого – тема болісна…
– У нашому батальйоні були невеликі втрати. Але віддати цю територію після того, як відбили стільки танкових атак… Від розвідки ми знали, що проти нас кинуті навіть не регулярні російські війська, а спецназ Головного розвідуправління Росії.
– Можете виокремити, коли був найтяжчий день за увесь час служби?
– 22 січня. Якраз початок штурму Дебальцевого. Обстріли почалися о пів на шосту ранку. Лупили з усього 4 години поспіль, потім 2 години – перезарядка, й знову масований обстріл до вечора. Так от найтяжчий цей день тому, що гатили не по наших позиціях, а по Миронівці, яка поблизу Дебальцевого, і мені вперше довелося бачити на свої очі, як велике селище зрівнюють із землею. З обіду ми виїхали туди на евакуацію населення, людей вивозили на Харків. Але їхати погоджувались далеко не всі. І закидів: якби вас тут не було (а наших ні підрозділів, ні укріплень у селищі ж справді не було), то по нам би не стріляли, хлопці наслухалися…
– Ви сказали, що вже вісім місяців служите без ротації…
– Офіційна версія – в грудні Генштаб забув внести наш батальйон у відповідні списки. Потім запланували на січень, але підрозділ, який мав прибути на зміну, затримався, а там уже почалась Дебальцівська операція, у якій ми брали безпосередню участь. Неофіційна версія (усміхається – Авт.) – нас залишили зумисне, бо вже розраховують на наш досвід. Тут хочеться низько вклонитися пам’яті першого нашого комбата, капітана першого рангу Юрія Борисовича Олефіренка, який загинув під Маріуполем. Царство Небесне також заступнику комбата з виховної роботи Володимиру Івановичу Степанку, він став нашою першою втратою у Дебальцевській операції. Дуже високий авторитет має у нас і нинішній комбат – підполковник Костянтин Вікторович Заіченко, він, до речі, також з Полтави.
– Кадрових російських військових бачили?
– Та тільки з початку лютого, як почалися масовані танкові атаки, наш батальйон підбив п’ять російських машин. Що змінює те, що в танкіста військовий квиток “ДНР”, якщо за паспортом він – уродженець Саратовської області? Наш боєць і відео про це відзняв, воно є в ютубі. А от де їхні “ополченці”, хтозна. Дагестанські танкові підрозділи, які йшли проти нас, точно ж розраховували на підтримку “денеерівської” піхоти. Але її не було. Тобто техніка у них є, а воювати нікому. Місцеві мужики, найімовірніше, десь відсиджуються, ждуть, чим все закінчиться.
– Набутий досвід не цікавить Вас як початок військової кар’єри?
– Служити за контрактом пропонують. Але ж куди мені? У мене троє діток. Молодшому сину – рік. Приїхав ось у відпустку, а він уже ходить… Так що жду дембеля. Мені ще до 25 травня. Раніше, знаєте, коли думав, що попереду мало не рік служби, то й страшно було якось по-іншому. Бо чого його загадувати наперед? А тепер якось… проймає (сміється. – Авт.). Правда, страх на війні з часом починає працювати на тебе: найменший підозрілий свист – і ти вже в укритті. Днями дзвонив хлопцям, то кажуть, що інтенсивність обстрілів збільшилася. Так що до дембеля ще повоюю. Мабуть, не за горами – чергова операція…
– Який у Вас позивний?
– Козацький. Я – “Мамай”.
– Настрої місцевого населення змінюються?
– Ті, хто раніше кричав, що їм потрібна Росія чи федералізація, сьогодні вже хочуть тільки одного – миру. Трагедія, яка сталась з вини українських військових у Костянтинівці, також показала, що попри своє справедливе обурення люди не піддалися на спроби диверсантів розхитати ситуацію і організувати в місті партизанський рух проти України. А спеціально заслані для цього люди в Костянтинівці точно були.
Взагалі ж майже в усіх населених пунктах, які громили терористи, місцеві спочатку уникали нас, по кілька тижнів ховалися, але потім самі приходили й просили допомогти харчами. Спасибі волонтерам, завжди було чим поділитися – тушонка, картопля… Наприклад, у Краматорську наш батальйон узяв був під шефство дитячий будинок, який раніше утримувався з Донецька, а потім працівникам закладу повідомили, що він відкріплюється від будь-якого постачання. То батальйон наш і ремонт їм зробив.
– Дома односельці розпитують у Вас, що там на Донбасі?
– Розпитують. Це в Соколовій Балці Новосанжарського району. Стараюсь усім відповідати, що нормально. Але, чесно скажу, мужикам хочеться відповісти: “Поїдь – подивися”. Взагалі тут, у мирному житті, багато кому зручно вірити, що на Донбасі в нас, як воно й на урядовому рівні оголошено, триває антитерористична операція. Це дуже підступна помилка. Доки не буде чесно визнано, що там – війна, доти й не буде достатньої кількості добровольців, які б замінили тих, хто воює вже по вісім місяців. Ми ж реально втомилися. Обстріли й обстріли, від яких контузія за контузією… Власне, неконтужених там уже немає.
– Про що з донбаських буднів згадуєте по-доброму?
– Напевно, як зустрічали Новий рік. Дарма що в землянці, на тракторній бригаді між двома селищами, а з усіх благ цивілізації – тільки радіо, але по олів’є спеціально з’їздили в супермаркет у Краматорськ… Завжди в нас святковий день, коли приїздять волонтери. Спасибі Юлії Солодкій із Новосанжарського району: щонайменше раз у місяць до всіх земляків навідується. Встигли чи не встигли зібрати передачку з дому, а вона нікого без подарунків не залишить.
– Що козаку “Мамаю” треба після війни для щастя?
– Щоб діти мої ніколи такого не пережили. Війна у книжках, а я ними справді зачитувався, не має нічого спільного з реальною війною. Так що всі ми там, на Донбасі, знаємо, за що стоїмо.
Вікторія КОРНЄВА
“Зоря Полтавщини”
[1]