У ранковій маршрутці знову тиснява, і, вкотре вхопившись однією рукою за поручень, я повисла над сидячою фігурою чоловічої статі. Мужчина внизу уважно роздивляється щось за вікном. Інтелігентний, у добротній недешевій куртці. Охайні руки з доглянутими нігтями – певно, гроші заробляє головою. І спокійно сидить аж до потрібної йому зупинки. Все нормально. Боролись за емансипацію, гендерні права? За що боролись, на те й напоролись. Тепер стійте нишком. Тільки чомусь дуже хочеться, аби мій портфель, що звисає з плеча, на найближчому світлофорі ненароком проїхався йому по вже помітній на маківці лисині.
Влітку ця “гендерна рівність” не так впадає в око: менше одягу, менша й тиснява. Взимку ж та в міжсезоння значну частину внутрішнього об’єму транспортних засобів займають пальта, кожухи й пуховики, люди пріють-пітніють і відтоптують одне одному ноги. Тому мужчина, який уважно вивчає вміст власного мобільного телефона, аби тільки нічого цього не помічати, поваги не викликає. Більше того, сидячих у переповненому салоні чоловіків буває іноді щиро жаль. Особливо тих, кого в дитинстві, певно, виховували-таки правильно. Їм помітно некомфортно, вони не піднімають очей, відводять погляд хто куди. Найчастіше – читають електронні книги, слухають музику із закритими очима або строчать есемески. Схоже, це ще не зовсім втрачений “електорат”. Але буває й “абсолютний капець”. Це коли у переповнений автобус заходить вагітна жінка із щойно купленою сушаркою для білизни, впирається в тисняві животом у решітку тієї сушарки, а поряд, прямо під її ліктем, сидить “воно”.
…На увесь салон обіцяю зараз кудись прилаштувати її животик і впираюся пильним поглядом у цю істоту. Істота витримує секунд 20, встає і теж на увесь салон запитує… чого я витріщила очі…
– Так це ж від захоплення, який ви джентльмен! Велике вам спасибі!
Найсумніше, що при цьому зневажливих усмішок на обличчях пасажирів не так і багато – все нормально, таке життя.
Днями після роботи очікую маршрутку із трьома пачками памперсів у руках та сумкою через плече. Одна пачка – розміром із невеликий чемоданчик зі слабенькими поліетиленовими ручками. Два в одній руці утримати практично неможливо, бо ручки одразу рвуться, але нікуди не подінешся – натрапила на аптечні знижки. Як довезу, навіть не уявляю. Автобус переповнений. На задній майданчик мене практично втискує молодий чоловік за спиною. На одному з “чемоданів” ручки рвуться одразу. Але треба протриматися як мінімум п’ять зупинок – потім пасажирів поменшає. Ще через зупинку ми вже не на східцях – там мучаться “свіжіші” пасажири. І раптом юнак промовляє: “Давайте я щось потримаю, а то у вас сумка уже майже в зубах”. Доволі високий на зріст, у низькому салоні хлопець згинається знаком запитання. Обіймає один із моїх “чемоданів”, притискається щокою до ілюстрації на упаковці, як використовувати памперс для престарілих “дітей”, і сопе під дахом маршрутки. До горла підкочується теплий клубок. Подумки бажаю здоров’я його мамі, татові, бабусі й усім, хто виростив цю двометрову дитину.
Навіть коли у салоні попросторішало, коли я вже сиджу зі своїми “чемоданами” на колінах, він все ще тримає частину моєї ноші під пахвою. А мені хочеться, щоб його помітили усі молодесенькі дівчатка в цьому автобусі, у всій Полтаві – ось же воно, поряд, ваше щастя. По молодості ви ще не розумієте, що за кермом купленого за татові гроші мерседеса зазвичай сидить “пожиттєвий хрест”.
Насправді я не знаю, яких чоловіків у громадському транспорті більше, – вихованих, не дуже чи тих, що зовсім “воно”. Але у кожній, навіть не надто переповненій, маршрутці стоять жінки й дівчата. І при цьому хоч кілька чоловіків обов’язково сидять, спокійно дивлячись у вікно…
Ольга ЩЕГЛОВА
“Зоря Полтавщини”
[1]