– Як зараз бачу його допитливі оченята, трохи сором’язливу посмішку, – пригадує класний керівник полеглого Героя Олександра Мокляка із Нових Санжар Марина Янко. – На моїх очах він ріс, дорослішав, готувався до самостійного життя.
Доля хлопця не балувала: рано втратив батьків, тож самостійне життя торував без їхньої допомоги. Після школи – навчання в профтехучилищі, армійська служба, робота.
Коли у серпні хлопця призвали до війська, поставився до цього свідомо. Уникнути мобілізації не намагався.
Пройшов вишкіл у Кіровограді, затим – передній край. “Треба – значить, треба”, – вкотре повторював молодій дружині Інні, коли приїздив у відпустку. “Все буде добре”, – заспокоював її щоразу, коли випадала нагода зателефонувати. Так було і вранці шостого лютого, коли пролунав останній дзвінок з Чорнухиного, що неподалік Дебальцевого. Хто міг подумати, що до біди лишалася година-друга…
Факт загибелі Сашка і кількох його побратимів устигла оббрехати російська пропаганда на телеканалі “Лайф Ньюз”, в Інтернеті. Та ні на хвилину не повірили тому ні дружина, ні товариші та односельці. Попереду був довгий місяць пошуків, тривог і сподівань на диво. Телефонні дзвінки, перемовини, поїздки волонтерів… Черговий “сепарський шедевр” все більше переконував – Саша, його командир Микола Карнаухов, бойові побратими Женя і Віталій загинули.
…Коли з Дніпропетровська везли домовину, сотні мешканців Соколової Балки вийшли на дорогу, щоб вклонитися його світлій пам’яті. Бабусі ставали на коліна й молилися, чоловіки знімали капелюхи, схиляли голови в журбі. Старшокласники не приховували сліз. Живі коридори організували і в Руденківці та Нових Санжарах, де на центральній площі зібрались сотні людей. Біля будинку полеглого Героя – тисячі людей. Провести в останню дорогу мужнього захисника України прибули делегації з багатьох сіл. Священики відправили заупокійну службу. Під тужливі мелодії духового оркестру процесія рушила до місця вічного спочинку, на цвинтар. Всю дорогу дівчата встеляли квітами.
На траурному мітингу пролунали прощальні слова, віддали останні почесті загиблому. Домовину опускали під Державний Гімн України, а військовики салютували пострілами з автоматів.
Олександру Мокляку не судилося дочекатись своєї 29-ї весни. Він віддав життя й відійшов у безсмертя. Вічна слава і нетлінна пам’ять Героєві!
Петро ЖАБОТИНСЬКИЙ
Журналіст
[1]