Полтава зустрічала своїх захисників. У дорозі їхній автобус підганяв шалений поривчастий, але попутний вітер зі Сходу. І хлопці поверталися зі Сходу. З війни. Додому. Нарешті приїхали.
“Ге-ро-ї! Ге-ро-ї! Ге-ро-ї! – скандують сотні людей у центрі Полтави. Майорять прапори, грає духовий оркестр. Блищать сльози на очах у рідних. До своїх домівок із Луганщини повернулися 62 демобілізованих бійці 16-го окремого мотопіхотного батальйону 92-ї окремої мотострілкової бригади Збройних сил України. Найбільше демобілізованих – із Полтавського та Новосанжарського районів, ще майже з десяти районів – по кілька чоловік. Кожного, хто виходить із автобуса, підхоплюють люди, військові й цивільні одразу перемішуються. Усі – наші. З обіймами, зойками радості, сльозами щастя людська маса перетікає поближче до імпровізованої сцени на сходах адмінбудівлі по вулиці Жовтневій, 45, обласного центру.
Голова облдержадміністрації Валерій Головко говорить, що для нього ця подія за останні кілька місяців найбільш приємна й радісна:
– Вступайте у цивільне життя, а ми, обласна влада, зробимо все, щоб удома ви почувалися якнайкомфортніше. Слава вам!
Голова обласної ради Петро Ворона звертається до них, як до побратимів:
– Ви не ховалися за довідками й жіночими спинами. Ви взяли до рук зброю й показали, що в Україні є справжні чоловіки, здатні захистити свою Батьківщину. Ми пишаємось вами. Вами будуть пишатися ваші діти й онуки.
Демобілізованих бійців також привітав заступник міського голови Полтави Юрій Левченко.
Від облдержадміністрації, обласної та міської рад вручаються грамоти й подяки. По відзнаки виходять зі строю бородаті й безбороді, молоді й літні, у шапках і кепках. Кожного зустрічають оплесками й оркестром. На вихід старшини Володимира Лозового побратими весело скандують: “Ді-ду! Ді-ду!” Відзнаки отримують також старші солдати Олександр Діваров, Олег Токар, Валентин Верескун, Євген Іванов, Олександр Сливний, сержант Микола Макаренко, солдати Ярослав Пругло, Дмитро Штирняєв, Вадим Олійник, Євген Лісовий.
[1]Молодий солдат тримає на руках зовсім мале дівча у рожевій курточці. Тато, ім’я якого так і не розчула у мітинговому гаморі, говорить, що відслужив майже рік, останні півтора місяця – у зоні АТО. Донечку звати Аліна, бачив її в минулому році під час короткої відпустки. Фактично досі росла без батька. Питаю, чи не збирається солдат повернутися на фронт…
– Є така думка. Якщо ситуація на фронті буде погіршуватись, повернеться назад увесь батальйон. Ми – за Полтаву й наших людей.
Ось так. Усі разом – за Україну, за Батьківщину. А кожен окремо – конкретно за Оржицю, Лохвицю, Нові Санжари, Полтаву…
Вадим Олійник із обласного центру був мобілізований у квітні 2014-го, прослужив також майже рік. Його зустрічає молодіжна компанія: сестра, друзі, симпатична дівчина Катя. Вдома – маленька племінниця, рідня. Бажаю всім миру й здоров’я. Сестра каже: головне, що прийшов живий, тепер уже все буде добре.
З-за поли у одного з бійців виглядає… смугастий кіт з величезними серйозними очима. Питаю, як звати цього “побратима”.
– Михась, – відповідає чоловік.
– Хто так назвав?
– Усім першим взводом назвали.
– Давно служить?
– Півроку. Тепер житиме в Пирятині.
Ті, кого по інший бік лінії розмежування називають не інакше, як карателями й фашистами, кілька місяців ховали від обстрілів за пазухами перелякане кошеня у білих панчішках. Тепер Михась уже не тимчасово переміщений – він приїхав на постійне місце проживання.
Останні рукостискання. Чоловіки й хлопці з мішками, карематами в руках і через плече поволі розходяться. Сутеніє, порожніє площа. І нарешті… Господи, як же хочеться закінчити репортаж словами – нарешті настав мир! Отче наш, поможи зупинити війну!
Ольга ЩЕГЛОВА
Анна ЧАПАЛА (фото)
“Зоря Полтавщини”
[2]