Про те, що у відділенні променевої терапії обласного онкологічного диспансеру знаходиться православний храм, знають переважно ті прихожани, які пройшли або проходять тяжкі випробування. Його повна назва – Українська православна церква Полтавської єпархії “Храм на честь ікони Пресвятої Богородиці “Всецариця”. Сестринство при храмі налічує 16 волонтерів – сестер милосердя. Розмова з отцем Анатолієм, настоятелем Свято-Георгіївського храму в Нижніх Млинах Полтавського району і храму на честь ікони Божої Матері “Всецариця”, вкотре підтвердила, як тісно переплітаються людські долі, мирське життя з чудесами Господніми.
Господь Сам обирає Своїх
Отцю Анатолію свого часу врятував життя видатний полтавський хірург Аубекір Шаманов – глибоко віруючий, лікар від Бога. Маючи перед ним моральне зобов’язання, отець Анатолій із багословіння митрополита Полтавського і Миргородського Филипа прийшов до тодішнього головного лікаря обласного онкологічного диспансеру Володимира Лукашенка з проханням виділити приміщення для церкви. І це ж треба, щоб саме Володимир Лукашенко виявився кращим учнем Аубекіра Шаманова з портретом учителя в кабінеті. Храм в онкодиспансері запрацював 10 років тому, якраз на Масляну – 17 лютого 2005-го – його освятили. І тільки згодом звернули увагу на візерунок на стелі: блакитного кольору восьмикутні зорі.
– Я потім усі поверхи обійшов, – усміхається отець Анатолій, – але такий візерунок будівельники зробили лише у цьому відділенні, в холі, де нині храм, та в їдальні. Виходить, Мати Божа вже тоді знала, де буде церква? Восьмикутні віфлеємські зорі – це Її знак, і колір також Її. Головний лікар лише виконав Її волю.
– Щоб звернутися до Бога, щиро і з вірою попросити допомоги, треба бути хоч трішки обізнаним, – продовжує батюшка. – Совість – це голос Божий всередині кожного з нас. Не всі те розуміють, але, відчуваючи поклик совісті, Божій волі підкоряються. Та, на жаль, не завжди.
Люди не знають, що таке сповідь, соборування. Вважають себе хрещеними, а виявляється, що ні. Одним допомагає вперше посповідатися, інших рятує таїнство хрещення. За 10 років у нас посповідалися майже 15 тисяч людей, таїнство причастя здійснили близько 12 тисяч, пособоровано понад 4 тисячі прихожан. Похрестилися в цьому храмі близько сотні людей. Усе це – безкоштовно. За гроші пропонується лише те, що храмом купується: свічки, хрестики, література. Тим, хто не має грошей на Молитвослов чи Євангеліє, – жертвуємо.
Просіть, і дано вам буде
Ікона на честь Пресвятої Богородиці “Всецариця” на щиру, сердечну молитву “відповідає” пахощами неземних квітів. Наукового пояснення цьому немає, але на великі православні свята чути ті пахощі іноді аж за межі храму.
Сестра Парасковія серед багатьох дарів за склом ікони звертає увагу на потемнілий срібний хрестик:
– Цю пожертву іконі зробила мама восьми дітей, найменшому з яких, Альоші, тоді було лише рік і вісім місяців. Зараз йому вже дев’ять, жінка кожні півроку приїжджає на консультації й обов’язково заходить помолитися. Все у неї добре.
[1]Отець Анатолій додає:
– Спочатку майже ніхто з персоналу не знав, що тут відкрився храм. А цьогоріч 400 літрів хрещенської води по відділеннях розбирали відрами! Хоча попервах бувало всього: комусь від запаху ладану було важко дихати, іншим дим свічок заважав. Або навіть таке: нехай батюшка не сповідає, бо людина потім довго плаче. Але ж то душа прокидається, приходить усвідомлення того, що зроблено не так. За онкозахворюванням стоїть образа. А як важко ту обиду, що десятиліттями всередині носив, пробачити! Аж настільки, що краще вмерти, ніж простити. Доводиться пояснювати, умовляти. Знаю випадки, коли розцілував мамині руки, покаявся за образу 30-річної давнини і… через півроку метастазів немає. На тисячу відсотків упевнений, що це – диво Господнє, хоч медицина в нього й не надто вірить. Ображене серце стиснуте у жменьку, а великодушне прощення робить його вільним, здоровим. Саме у боротьбі з власною гординею приходить розуміння: хвороба ця дана не просто так – щоб зупинитися, остепенитися. Люди нині багато образ у собі носять, онкологія набирає шалених темпів, а лікування дуже дороге, багатьом не по кишені. Атмосфера у цьому закладі непроста, часто чути плач і крики як не від болю, то від горя. Тут нелегко працювати і лікарям, і священикам, і нашим сестрам.
Але дива – на кожному кроці. Коли починаю молитися в реанімації біля хворого, який уже нічого не чує, змінюються покази на моніторах: душа чує все. Святим маслом лікуються хворі місця, свята вода може “збити” температуру, що трималася довго… Або просить пацієнт помолитися за нього на час дообстеження, а потім радості немає меж: онкологічний діагноз не підтвердився.
Сестри
У храмі є ще одна святиня – ікона Святої Новомучениці Великої Княгині Єлизавети та інокині Варвари. На її честь і створене тутешнє сестринство. Більшість сестер, як і отець Анатолій, мають свої “історії стосунків” з онкологічним диспансером: хтось лікувався сам, хтось лікував близьких людей. Одна з сестер розповіла, що свого часу опинилася у тому самому відділенні, тій палаті й на тому ж ліжку, де багато років раніше лежала її мама. До речі, мама після лікування прожила у молитві, з Господом ще 14 років і померла в похилому віці зовсім з іншої причини.
За фахом серед них є професійна патронажна медсестра, вчителька, бухгалтер, діловод, викладач латині, малесенька на зріст колишня кранівниця, яка управлялася найвищими у Полтаві будівельними кранами. Їм доводиться шукати стежечки до серця дуже різних пацієнтів: зневірених, стомлених, агресивних. Але оті майже 15 тисяч людей, які пройшли таїнство сповіді, – свідчення їхньої духовної роботи. У книзі відгуків є цілі оповідання, щирі життєві історії. Ось одна з них: “…Для мене храм Ікони “Всецариця” став ще однією домівкою, а батюшка Анатолій, батюшка Євгеній та всі сестрички – ще однією родиною. Тут зустрінуть завжди з розумінням, з відкритим серцем, завжди уважно вислухають. Коли не правий – підкажуть вірний шлях, додадуть наснаги. В радості щиро за тебе порадіють, у горі – розділять твій смуток. Від усієї душі бажаю батюшкам і сестричкам успіхів у їхній нелегкій благочинній справі. Любов, Глобинський район”.
Несподівана зустріч
Розповідає 78-річна прихожанка храму Ніна Яківна Горда:
– Вірю в Бога з самісінького дитинства. Мене бабуся змалечку водила до церкви. Був час, коли у Сухій (Кобеляцького району. – Авт.) церкву закрили, зробили там зерносховище. Згодом вона запрацювала знову. Мій батько і мама Олеся Терентійовича Гончара Тетяна Гаврилівна були рідні брат і сестра. Ми з Олесем –двоюрідні. Наші дідусь із бабусею забрали осиротілого Сашуню, коли йому було лише два рочки. Як пішов він у школу, там якраз агітували проти церкви. Записався туди й Олесь. Повертається зі школи й думає: “А що ж мені бабуся скаже? Мабуть, вижене з дому”. Зізнався. Нічого бабуся не сказала, тільки дуже заплакала. Настав піст. І тоді бабуся порадила: “Піди в Оленівку, де ніхто тебе не знає, і там поговій”. Так і зробив. Повертався додому, мов на крилах. Розповів про те бабусі – вона міцно обняла, поцілувала й заплакала ще гіркіше. Відтоді Олесь Гончар вірував усе життя, повсюди відвідував храми. Коли приїхав із фронту провідати стареньку, вона йому розповіла: “Так за тебе, Сашуню, молилася, так молилась…” А Сашко у відповідь: “Я, бабусю, відчував – побіля мене від куль падають, падають, а я – живий”.
– А Вам віра часто в житті допомагає?
– Завжди. Навіть у школі перед екзаменом було помолюся – й здала гарно (усміхається. – Авт.). І зараз із Божою допомогою впоралися. Каже мені лікарка, що завтра виписують, немає у мене вже нічого. А сестрі моїй двоюрідній (Олеся Терентійовича – рідній) 4 квітня буде 101 рік!
– Живіть і Ви довго, нехай все буде добре.
– Так і Вам доброго здоров’ячка! Головне, щоб війна закінчилася, щоб не гинули наші люди.
Ольга ЩЕГЛОВА
Анна ЧАПАЛА (фото)
“Зоря Полтавщини”
[2]