Сергій Степаненко із Іскрівки Чутівського району через вісім місяців перебування у зоні АТО отримав відпустку. Тож радіє дев’ятнадцятирічний воїн кожній хвилині мирного життя. Йому, солдатові, який служить в армії майже півтора року, половину цього терміну – в епіцентрі бойових дій, є про що розповісти.
Ой які важкі нинішні солдатські будні. Патрулювати у військовому таборі через кожні три години у повному обмундируванні та озброєному автоматом з чотирма магазинами при готовності будь-якої хвилини дати відсіч нападнику – це, погодьтеся, непросто. А скільки сил і хисту потрібно було йому, зв’язківцю, щоб упродовж восьми місяців технічно забезпечувати спілкування між підрозділами, які не раз потрапляли під обстріли. Для ведення успішного бою зв’язок надзвичайно важливий, адже від нього залежить життя і здоров’я бійців, успіх бойової операції. Сергій допомагав і “кіборгам” під час запеклих баталій за стратегічне летовище поблизу Донецька. Важко доводилося й на кухні, коли потрібно було начистити чотири відра картоплі. Та й перебувати у наметі в зимову холоднечу, коли навіть “буржуйка” не рятує, дуже незатишно. Аби хоч якось затримати потік пронизливого вітру, доводилося обкладати тимчасове житло мішками з глиною. Сергій неодноразово потрапляв під шквал куль та мінометних осколків. На щастя, Бог оберігав його. Одного разу, коли група виїхала на об’єкт для встановлення зв’язку, під час ворожої атаки влучили в автомобіль, а його, водія та командира підрозділу не зачепило. Минулося і тоді, коли потрапив під обстріл “Градів”, – бронежилет захистив від осколка. Тож Сергій подякував місцевому фермеру Олексію Шляхову та всім людям, які допомогли придбати для нього амуніцію. Засипало і в бліндажі під час бомбардування. З лопатою відкопувалися із завалу.
Бувало всього – не про все можна і потрібно говорити… Головне, що доля до молодого солдата прихильна. У цьому остаточно переконався, коли дізнався від побратимів, які залишилися неподалік передової, що останнє місце, де знаходився його вузол, обстріляли, як тільки він його залишив. Але так потужно, що він втратив не одного друга. Боєць пригадав, як уболівав за свого товариша, котрий довгий час не міг піднятися з окопу, бо постійно знаходився під прицілом ворога.
Пройшовши через всі ці труднощі, Сергій Степаненко не зламався, а ще більше зміцнів духом та сповнився прагненням дійти до перемоги. Тож своєму братові Івану, майбутньому воїну, давав життєво важливі настанови – завжди пам’ятати про товариша по службі, не боятися та налаштуватися на патріотичний лад, адже захищати Вітчизну – це почесний обов’язок.
Оксана МІРОШНИЧЕНКО
Журналіст
[1]