- Зоря Полтавщини. Громадсько-політична газета - http://www.old.zorya.poltava.ua -

“Інколи на війні не витримує навіть чоловіча психіка”

Ці слова належать підприємцю із Ковалівки Полтавського району Андрію Олефіренку, який навесні цього року залишив улюблену роботу, родину і пішов добровольцем захищати Батьківщину. В зону АТО він потрапив у складі батальйону “Азов”, брав участь у боях із терористами. Перебуваючи вдома, Андрій поділився особистими враженнями від пережитого.
Сформувалася армія, якої ніколи не було!
“Наш батальйон дислокувався у Приазов’ї, у місті Маріуполі. Після коротких навчань разом із побратимами я брав участь у звільненні Мар’їнки, Нового Світу, в боях у Широкиному, Іловайську, Старобешевому. В Іловайську наш полтавський десяток був ударною силою не лише роти, а й всього батальйону. Десяток потрапив у засідку терористів. Це вони, такі, як “Моторола”, зараз піаряться в соцмережах, виклавши в Інтернеті відео того бою. У жорстокій сутичці ми втратили двох товаришів, ще п’ятеро зазнали тяжких поранень. Одного з друзів я виносив на своїх плечах, сподівався, що виживе, але через пару годин він помер. У тяжких випробуваннях та непомірних втратах все ж сформувалася-таки Українська армія, якої раніше не було!
Приміщення гуртожитку спортивної школи, де проживали бійці, не опалюються, але є теплі спальні мішки, вистачає і чим укритися, і чим харчуватися. На блокпостах, звісно, умови гірші, хлопці живуть у бліндажах. Та людина звикає до всього.
Державного постачання буває недостатньо або воно не надходить вчасно через бюрократичні механізми, тендери тощо. У такі моменти дуже важлива допомога волонтерів, їхня оперативність. Саме на простих людях, які допомагають з усіх сил, тримається лінія оборони. Якби не цей спільний опір, державна і народна підтримка, то “російські миротворці” були б уже аж десь під Польщею.
Зброя, з якої воюють українці, на жаль, застаріла. То в американців чи ізраїльтян, які воюють постійно, є унікальні протитанкові ракетні комплекси нового покоління, здатні перетворити важку техніку на брухт за лічені секунди. Таким озброєнням не можемо похвалитися ні ми, ні Росія. Міфи про те, що російська армія найбагатша в світі, зводяться лише до того, що у них найбагатший головнокомандуючий…”
Фронтові реалії
“Наші бійці в зоні АТО потребують не лише матеріальної підтримки, а насамперед – моральної. Перемога на зовнішньому фронті мало коштуватиме, якщо втратимо позиції на внутрішньому.
За чотири місяці базування у Маріуполі до нас часто приїздили представники полтавської громади – народний депутат Юрій Бублик, волонтери Батальйону небайдужих, інші добровільні помічники. Полтавці одягли не лише своїх земляків, а й бійців з Харкова, Києва, Миколаєва, Криму. Не дивилися, хто звідки, просто допомагали. Юрія Бублика, який особисто возив спорядження та продовольство, знали на блокпостах в обличчя, тому відразу пропускали.
Під Іловайськ зібрали добровольчі батальйони, які слабо контролювалися, і фактично з вини деяких керівників тих батальйонів загинула третина особового складу. Під час наступу ворожих військ коридор для виходу не був забезпечений. У нашого командира Андрія Білецького вистачило розуму грамотно вивести звідти “Азов”. Інакше невідомо, як би це все для нас закінчилося. Тож там були або прорахунки керівництва, або свідомий саботаж, повторення якого не можна допустити в жодному разі.
Іловайськ – досить велике місто, передмістя в ньому – приватний сектор. Місцеві жителі покидали роками нажите майно, полишали свої домівки. Війна знецінює всі матеріальні блага. Люди, які не зважилися виїхати з небезпечної зони, місяцями жили в погребах, ховалися. Дуже важко бачити, як старенькі дідусі й бабусі лазять через вікна до своїх хат, бо вхідні двері чи ганок зруйнувало або завалило вибухом…”
Про чоловічу  сентиментальність і українську перемогу
“Звичайно, до всього звикаєш. Але найстрашніше – смерть товаришів. Ось він ходить, посміхається, а через дві хвилини – лежить закривавлений, без ока, руки, ноги. Ніколи не зітреться з пам’яті обстріл наших позицій з “Градів”. Дуже важко бачити, на що перетворюються населені пункти, через які пройшла лінія фронту. Розвалені будинки, неприкаяні домашні тварини. Пригадую, якось в одному дворі побачили великого пса, що несамовито бігав по вольєру. Випустили. Собака схопив у зуби миску і почав підбігати до кожного з вояків. З’їв відразу кілька банок тушонки, випив півторалітрову пляшку води… Що вже говорити про людей. Серце обливається кров’ю, дивлячись на цей жах.
Не скажу, що мені було гірше, ніж моїй дружині, матері чи дітям. У рідкісні хвилини, коли вмикав мобільний, не міг з ними навіть поговорити по телефону – вони постійно плакали. Ніде не стаєш настільки сентиментальним, як на війні. У нашій кімнаті всі стіни були обклеєні дитячими малюнками, які привозили волонтери з усіх куточків країни. Маріупольські пластуни пов’язали нам з побратимами вишиті стрічечки – я її не знімаю, навіть коли перу військову форму. Малюнок моєї донечки завжди знаходився у бронежилеті, біля серця.
Україна обов’язково переможе, захистить свою державність, бо ми, українці, – вільний, сильний народ, який заслуговує жити щасливо!”

• Під час зустрічі в Абазівській середній школі.

Юлія ШАБЛЯ
Журналіст

Print Friendly, PDF & Email [1]